Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Я чую його Шум навіть не за двадцять футів позаду тебе. І Бена теж.

Ми чуємо, як його настрій міняється.

— Я просто хочу з ним поговорити. У нього все добре?

— Тоді нашо тобі зброя, Дейві? — питає Кілліан, і Бен стискає моє плече, можливо, навіть сам цього не розуміючи.

Голос і Шум пана Прентісса-молоччого знову міняються.

— Приведи його, Кілліане. Ти знаєш, чого я тут. Схоже на те, шо твій хлопчик не стримав думки за зубами, і хтось шось не те почув — нічого страшного, звісно, але тепер ми хочемо розібратися, в чому там була справа, та й усе.

— Ми? — питає Кілліан.

— Його Честь Мер хотів би перекинутися слівцем із юним Тоддом, — підвищує голос пан Прентісс-молоччий. — І ходіть уже, ясно вам? Нічого страшного не буде. Лише дружня бесіда.

Бен киває головою на задні двері, твердо, ніби кажучи, шо цього разу сперечатися не випадає. Ми починаємо поволеньки рухатися до виходу, але Манчі вже не міг тримати свою хліборізку закритою і таки гавкнув,

— Тодде?

— Ви ж тута всі не думаєте про те, аби звалити через чорний хід, правда? — гукає пан Прентісс-молоччий. — З дороги, Кілліане.

— Забирайся з моєї землі, Дейві, — каже Кілліан.

— Я двічі не повторюватиму.

— Та ти вже десь тричі повторив, Дейві, так що раптом це були погрози — вони не працюють.

Далі пауза, але Шум від них обох лише гучнішає, і ми з Беном обидвоє знаємо, шо буде далі, і раптом усе починає рухатися дуже швидко, тоді ми чуємо гучне гупання, за ним відразу ще два, тоді я, і Бен, і Манчі біжимо на кухню, але коли добігаємо, то вже всьо. Пан Прентісс-молоччий лежить на підлозі, тримаючись за рот, із якого вже тече кров. Кілліан взяв до рук рушницю пана Прентісса-молоччого і цілиться з неї в пана Прентісса-молоччого.

— Я сказав, забирайся з моєї землі, Дейві, — каже він.

Прентісс-молоччий дивиться на нього, тоді дивиться на нас, досі затуляючи свій обкровлений рот. Як я вже казав, він хіба на два роки старший за мене, не може навіть речення сказати, щоб не було чути, як ламається голос, але в нього вже було чоловіче деньнародження, так шо він собі став нашим шерифом.

Кров з його рота затікає на маленькі коричневі волосинки, які він називає вусами і які всі інші ніяк не називають.

— Ти шариш, шо це відповідь на моє питання, правда? — він випльовує на підлогу кров і зуб. — Ти знаєш, шо це не кінець, — він дивиться просто мені в око. — Ти шось найшов, хлопче, правда?

Кілліан націлює рушницю на його голову.

— Геть, — каже він.

— Ми маємо на тебе плани, хлопче, — криваво всміхається мені пан Прентісс-молоччий і піднімається на ноги. — Останній хлопчик. Ще один місяць, правда?

Я дивлюся на Кілліана, але він тільки гучно зводить курок на піттвердження своїх слів.

Пан Прентісс-молоччий дивиться на нас, знову спльовує і каже: «Побачимось», — пробуючи звучати серйозно, але його голос пищить, і він тікає до міста так швидко, як лише може.

Кілліан затраскує за ним двері.

— Тодд мусить піти зараз. Назад через болото.

— Я знаю, — каже Бен. — Я сподівався…

— Я теж, — каже Кілліан.

— Гей, гей, — кажу я. — Я не піду назад на болото. Там спекли!

— Тримай свої думки при собі, — каже Кілліан. — Це набагато важливіше, ніж ти ото думаєш.

— Ну, я нічого не думаю, так шо мені неважко, — кажу я. — Я ніде не піду, поки хтось мені не скаже, шо таке!

— Тодде… — починає Бен.

— Вони вернуться, Тодде, — каже Кілліан. — Дейві Прентісс вернеться, і він буде не сам, і від усіх одночасно ми тебе захистити не зможемо.

— Але…

— Так, не переч! — каже Кілліан.

— Давай, Тодде, — каже Бен. — Манчі піде з тобою.

— Нічо собі, все краще і краще, — кажу я.

— Тодде, — каже Кілліан, і коли я дивлюся на нього, він трохи міняється. Шось нове в його Шумі, смуток, смуток, ніби за втратою. — Тодде, — знову каже він, тоді раптом хапає мене і обнімає так міцно, як тільки може. Дуже засильно, я вдаряюся порізаною губою об його комір, і кажу «Ав!» , і вічтурхую його.

— Ти можеш ненавидіти нас за це, Тодде, — каже він. — Але спробуй повірити, шо це все тільки тому, шо ми тебе любимо, добре?

— Ні, — кажу я. — Не добре. Взагалі недобре.

Але Кілліан не слухає, як і завжди. Він встає і каже до Бена:

— Тікайте, я їх потримаю, скільки зможу.

— Я повернусь іншим шляхом, — каже Бен. — Подивлюся, чи зможу скинути їх із хвоста.

Вони довго-довго потискають руки, тоді Бен дивиться на мене, каже: «Ходи», — і, поки він тяне мене з кімнати до заднього ходу, я бачу, як Кілліан знову піднімає рушницю, і дивиться на мене, і перехоплює мій погляд, і в нього якийсь такий вираз, у нього ніби на лиці написаний, а його Шум такий, ніби це більше прощання, чим навіть воно здається, так ніби оце всьо, оце останній раз він мене бачить, і я вже відкриваю рота, аби шось сказати, але тоді двері перед ним зачиняються і всьо, і його нема.

5. Всьо шо ти знаєш

— Я відведу тебе до ріки, — каже Бен, поки ми біжимо своїми ж полями, вже другий раз за цей ранок. — Зможеш піти вниз за течією, туди, де вона впадає в болото.

— Тудою нема дороги, Бене, — кажу я. — І всюди крокли. Ти хоч’ моєї смерті?

Він знову дивиться на мене, його очі цілком спокійні, хоть він і не припиняє спішитися.

— Іншої дороги немає, Тодде.

— Крокли! Болото! Тихо! Какати! — гавкає Манчі.

Я вже навіть перестав питати, шо це робиться, бо ніхто особливо і не планував мені шось казати, такшо ми просто бігли собі попри вівці, які ще не позаходили до яслів і, певно, ніколи не позаходять. «Вівці», — кажуть вони, дивлячись, як ми проходимо попри них. А ми йдем дальше, попри головний сарай, уздовж одного з найбільших зрошувальних каналів, повертаємо вправо до меньшого і йдемо вперед, туда, де вже починається дич, тоїсь до місця, де починається решта цьої пустої планети.

Бен не заговорює, аж поки ми не заходимо в ліс.

— У тебе в рюкзаку є їжа, яка тобі допоможе трохи протриматись, але розтягуй її, як зможеш: їж фрукти, коли зможеш знайти, і спробуй уполювати якнайбільше.

— І на скільки часу мені це всьо розтягувати? — питаю я. — Коли я зможу вернутися?

Бен стає. Ми тільки шо зайшли до лісу. До ріки ще трицять метрів, але її вже чути, бо тута вона починає текти з горба до болота, в яке впадає там дальше.

І раптом це місце починає здаватися найсамотнішим на цілому білому світі.

— Ти не вернешся, Тодде, — тихо каже Бен. — Ти не можеш.