Алекса Адлер - Їхня кохана лялька, Алекса Адлер

3.2

Як би я не намагалася про це не думати, в думках раз по раз проскакує ще одне питання? А що якщо я не встигну і мною скористаються так, як задумали? Як мені це витримати? Чи зможу я відсторонитися від того, що відбувається? Впевнити себе, що це не зі мною коїться? Адже тіло штучне, не моє... А ці хвостаті небезпідставно впевнені, що купили неживу річ, ляльку.

Треба подумати над цим, можливо, навчитися «вимикатися» з того, що відбувається. Просто сприймати себе окремо від тілесної оболонки. З урахуванням ситуації це має бути не так уже й складно.

І судячи з усього, мені доведеться вчитися цьому дуже швидко. Тому що я вже прямо зараз чую голоси, що наближаються.

Брати наги з'являються в кімнаті вже через пару хвилин.

− Батько повідомив, ш-що разом з Повелителями прибуде в с-с-сектор Тавра на пару годин раніше за нас. До наш-ш-шого прибуття вже все буде готове до переходу, − повідомляє молодший змій.

– Гаразд, – киває старший. Звертає свій холодний погляд на мене. – Ейш-ші, подай нам обід с-с-сюди.

– Слухаюсь, мій пане, – відразу зображають радісну посмішку мої губи, тоді як ноги вже слухняно несуть мене до виходу, а потім і в харчовий блок.

Ну що ж… обід це добре. Обід це безпечно. Тому я спокійно, ніби збоку, спостерігаю за тим, як мої руки спритно виставляють на стіл велику двоярусну тацю і приймаються наповнювати її тарілками з усілякими стравами, приготовленими раніше.

Виглядає все це, до речі, досить апетитно. От тільки я не відчуваю ні найменшого натяку на голод, чи бажання вжити хоча б шматочок чогось усередину. Що ще раз доводить, що тіло в мене зараз все-таки штучне, або навіть роботизоване. Ще одним доказом на користь цього служить і те, що я без найменших зусиль підіймаю цю величезну тацю з горою їжі, і плавною котячою ходою прямую з ним назад до кімнати для відпочинку.

А от далі починаються складнощі.

Розвалившись на тих самих «каменюках», які дійсно набули зручної для своїх господарів форми, змієхвості брати обговорюють якісь високі дома, якихось бронзових на-агарів, імператорів, ще когось, згадуючи купу назв та імен, які мені абсолютно нічого не кажуть. І зовсім не звертають на мене уваги. Поки я не ставлю тацю на краєчок столу і не беруся розкладати перед ними страви. Для цього мені доводиться нахилитися до столу. Голій. І тепер я однозначно привертаю увагу обох чоловіків.

– Чим довш-ш-ше дивлюся на неї, тим більш-ш-ше мені подобається твоя ідея, – задумливо промовляє Шоа-дар, що сидить ліворуч, пропалюючи мене жадібним поглядом сріблястих очей. – Тіло реагує на неї, як на натуральну. Руки так і тягнутьс-с-ся.

На підтвердження цих слів я раптом знову відчуваю його долоню на своїй дупі. Наг безсоромно, по-господарськи обгладжує мої оголені сідниці, стискає, а потім запускає руку між ніг, накривши промежину.

Не знаю, це тіло запрограмоване так реагувати, зображуючи хоч якусь сором’язливість і невинність, чи моя справжня реакція пробивається, але я злякано застигаю. Буквально ціпенію. Ловлю ротом повітря. І широко розкритими очима дивлюся прямо перед собою, відчуваючи, як чоловічі пальці торкаються мене між ніг, досліджують найпотаємніші куточки тіла, а потім раптово… штовхаються у мене…

Забери руки, гад повзучий! Вб'ю! От як тільки зможу, так одразу...

Але з губ зривається лише стогін. Моє зрадницьке тіло все одно реагує так, як від нього очікують. Зрадницькому тілу все подобається. Хвилі жару прокочуються по спині разом із гарячими мурашками. У животі розливається тепло, а жіноча плоть зволожується, дозволяючи пальцям хвостатого гада і далі безперешкодно ковзати у мені.

Але тут я раптово ловлю на собі підозріло примружений і препарувальний погляд старшого змія. Він подається до мене ближче, вп'явшись своїми моторошними очима в моє обличчя, дивлячись мені у вічі. Ніби наскрізь побачити намагається, у душу заглянути. Ніби бачить саме мене, не ляльку, не іграшку, а мене, Женю.

Мене криє відчуттям розпеченого обруча, що стискає мозок. Задихаючись від болю, я тону в цьому розплавленому сріблі, безпорадно борсаючись, майже забувши про дотики, які так налякали й приголомшили.

Біль у мозку все наростає. Доки її не стає так багато, що я не витримую. Моя свідомість просто тьмяніє, втікаючи від цієї тортури.

Може, цього разу я прокинуся собою... вдома... не в цьому маренні?

Але ця думка, спалахнувши, гасне без сліду. А я просто відключаюся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно