Роберт Шеклі - Цивілізація статусу

легкій чорній сорочці, шортах і сандалях, він почувався так, ніби був загорнутий у товсту ковдру. Більшість мешканців Тетрагіду, окрім тих, які вже знаходились на шабашах, сховались у прохолоду будинків. Темні вулиці були майже безлюдними.

Баррент пішов повільніше. Люди, яких він зустрічав, поспішали до своїх домівок. У тому, як вони мовчки і швидко, незважаючи на спеку, розбігались, відчувалася паніка. Баррент намагався з'ясувати, у чому річ, але ніхто не зупинявся. Якийсь старий вигукнув на бігу:

— Тікай з вулиці, йолопе!

— Що сталось? — запитав його Баррент.

Старий щось нерозбірливо крикнув і поквапився далі.

Баррент йшов, нервово стискаючи зброю. Щось дійсно було не так, але він не мав уявлення, що саме. Наразі до найближчого прихистку, Малого шабашу, залишалось приблизно півмилі. Найкращим, що можна було вчинити, це продовжувати рухатися у цьому напрямку з усією можливою обережністю.

За кілька хвилин Баррент опинився сам серед будинків із щільно зачиненими дверима. Він пробирався серединою вулиці, тримаючи руку на кобурі зі зброєю і готуючись до нападу з будь-якого боку. Можливо, це знову якесь особливе свято, на кшталт Дня прибуття. Можливо, за сьогоднішніми правилами здобиччю були Вільні громадяни. На такій планеті, як Омега, все здавалося можливим.

Баррент вважав, що готовий до будь-якої несподіванки. Але біда прийшла звідки він не чекав.

Легенький вітерець сколихнув застояне повітря. Він затихав і здіймався знову, чимраз сильніше охолоджуючи гарячі вулиці. Вітер накочувався з боку гір і проносився вулицями Тетрагіду. Баррент відчув, як на грудях і спині у нього починає висихати піт.

Протягом кількох хвилин погода у Тетрагіді здавалась напрочуд приємною.

Але температура повітря далі продовжувала падати.

Вона опускалась доволі швидко. З далеких гірських схилів налітав холодний вітер, температура впала з двадцяти до якихось п'ятнадцяти градусів.

«Нічого собі — подумав Баррент, — треба якнайшвидше дістатися Шабашу».

Він прискорив кроки. Температура далі падала і вже опустилась нижче нуля. Перші ознаки паморозі з'явилися на вулицях.

«Мороз не може посилюватись далі», — подумав Баррент.

Але він помилився. Розлючений зимовий вітер подув вулицями, мороз посилився градусів до п'яти. Волога у повітрі почала перетворюватися на іній.

Промерзлий до кісток Баррент прожогом нісся порожніми вулицями. Штормовий вітер, який пере-йшов у справжній буревій, тягнув і смикав його. Вулиці блищали від льоду, бігти стало небезпечно. Баррент посковзнувся і впав, йому довелося трохи стишити біг, щоб втримуватись на ногах. Температура все знижувалася, рвучкий вітер ревів, як розлючений звір.

Баррент побачив світло, яке пробивалось крізь щільно зачинені віконниці. Він зупинився і постукав, але зсередини не долинуло жодного звуку. Він зрозумів, що мешканці Тетрагіду ніколи нікому не допомагають, чим більше їх гине, тим більше шансів для уцілілих. Тож Баррент продовжував бігти, хоча йому здавалось, що його ноги перетворились на колоди.

Вітер ревнув ще жахливіше і град розміром із кулак посипався на землю. Баррент вже вибився із сил. Все, на що він наразі був спроможний, — це брести замерзлим білим містом, сподіваючись якось ді-статися-таки Малого шабашу.

Йому здавалось, він йшов годинами чи й роками. На якомусь перехресті Баррент минув притулені до стіни і вкриті памороззю тіла двох чоловіків. Вони зупинились і замерзли на смерть.

Він через силу змусив себе знову бігти. У боці кололо, ніби кинджалом, він вже не відчував ні рук, ні ніг. Незабаром мороз досягне його грудей, і це буде його кінцем.

Удари граду оглушили його. Баррент сам не помітив, як сталось так, що він лежав на крижаній землі, а жахливий вітер здував із його тіла останні крихти тепла.

У дальньому кінці вулички він побачив маленький червоний вогник Шабашу. Баррент повз до нього, рухаючись автоматично, майже не розраховуючи досягти мети, повз довго, а оманливий червоний вогник наче стояв на місці.

Але він вперто продовжував повзти і нарешті дістався до дверей Шабашу, піднявся на ноги і повернув дверну ручку.

Двері були зачинені.

Баррент з останньої сили постукав. За мить двері прочинились. Він побачив, як хтось подивився на нього, потому двері знову захряснулись. Він чекав, що вони таки відчиняться. Але намарне. Спливали хвилини, двері залишались зачиненими. Чого вони гаються? Баррент знову спробував стукати, втратив рівновагу і впав. Він у відчаї подивився на зачинений Шабаш і втратив свідомість.

* * *

Прийшовши до тями, Баррент виявив, що лежить на дивані. Двоє чоловіків розтирали йому руки і ноги, біля тіла він відчував тепло грілки. Над ним із тривогою схилилось широке засмагле обличчя дядька Інгемара.

— Почуваєтеся наразі краще? — запитав дядько Інгемар.

— Здається, так, — відповів Баррент, — чому ви так довго не відчиняли двері?

— Ми майже ніколи їх не відчиняємо, — пояснив священик, — це проти закону — допомагати незнайомцям у біді. Оскільки ви ще не приєдналися до Шабашу, то формально залишалися для нас чужим.

— Тоді чому ви нарешті мене пустили сюди?

— Мій помічник зауважив, що у нас наразі молиться парна кількість людей. А мусить бути непарна, бажано, щоб їхнє число закінчувалось на три. Там, де церковний і світський закони суперечать один одному, світський закон повинен поступитись. Тому ми вас впустили, незважаючи на постанову уряду.

— Якась дивна постанова, — сказав Баррент.

— Насправді не така вже й дивна. Як і більшість законів Омеги, вона створена для того, щоб стримати приріст населення. Омега — надзвичайно безплідна планета. Розумієте, постійне прибуття нових в'язнів збільшує населення, що дуже шкодить старожилам. Доводиться шукати засоби позбавлення від надлишку новачків.

— Це несправедливо, — обурився Баррент.

— Ви поміняєте думку, коли станете старожилом, — відповів Інгемар, — а через вашу затятість я впевнений, що ви ним таки станете.

— Можливо. Але що сталося? Температура знизилася, мабуть, десь на сорок градусів за п'ятнадцять хвилин.

— На сорок вісім, — уточнив дядько Інгемар, — все насправді дуже просто. Омега — це планета, яка ексцентрично обертається навколо подвійної зіркової системи. Нестабільність, як вважають, ще більше посилюється через своєрідний рельєф планети — розміщення гір і морів. У результаті маємо жахливий клімат, який характеризується раптовими бурхливими стрибками температури.

Помічник священника, маленький, самовдоволе-ний чоловічок пояснив:

— Кліматичні умови Омеги відповідають крайній межі можливості виживання людини без підтримки штучними засобами. Якщо коливання між спекою і морозом було б ще хоч трохи сильнішим, людське життя тут би було неможливим.

— Це ідеальний світ для покарання новачків, — вдоволено сказав дядько Інгемар, — бувалі мешканці відчувають, коли наближається зміна погоди, і ховаються у приміщення.

— Це