Діана Вінн Джонс - Зачароване життя

class="p1">— Обережніше. Ти змусиш його пролитися. І що тоді станеться з твоєю шикарною сукнею, — сказав Роджер, поблажливо спостерігаючи за цією сценою.

— Хоч ти замовкни! — заволала на нього Ґвендолен, і, відхиляючись у протилежний бік, опинилася майже на колінах у Кета. Кет знервовано подивився угору: глечик ковзнув у повітрі й тепер завис ще й над ним. Здавалося, із нього ось-ось поллється какао. Але в цю мить двері відчинилися й на порозі з’явився Крестомансі, одягнутий у квітчастий шовковий халат пурпурово-червоного кольору з отороченими золотом рукавами та коміром. У ньому Крестомансі видавався ще вищим та величнішим. Могло здатися, що це імператор або ж суворий єпископ. Усмішка, яка була на його обличчі, враз щезла, коли його погляд зупинився на глечику. Глечик також спробував зникнути. На очах мага він так швидко опустився на стіл, що какао з нього все-таки забруднило шикарну сукню Ґвендолен і невідомо, чи то сталося ненароком, чи ні.

— Я хотів вам побажати доброго ранку, але бачу, що він недобрий. — Крестомансі подивився на глечик, потім на щоки Джулії, вимащені мармеладом. — Якщо ви двоє ще колись захочете мармеладу, то згадайте, що вам їсти його заборонено. Те саме стосується усіх чотирьох.

— Я не вчинила нічого поганого — сказала Ґвендолен таким солодким голосочком, мовби не тільки масло, а й мармелад ще не розтанули у її роті!

— Ні, ти зробила! — заперечив Роджер.

Крестомансі підійшов до столу й тепер стояв, заклавши руки в кишені свого розкішного халата, і дивився на дітей зверху вниз. Кетові він здався дуже високим. Його навіть здивувало, чому його голова не торкалася стелі.

— Існує єдине, найважливіше правило в цьому замку, — сказав Крестомансі, — якого усі ви повинні дотримуватися: дітям заборонено чаклувати, якщо поруч немає Майкла Сондерса, який наглядав би за ними. Ти мене зрозуміла, Ґвендолен?

— Так, — сказала Ґвендолен. Від люті вона зціпила зуби й стиснула пальці. — Проте я не виконуватиму це дурне правило.

Крестомансі, здавалося, не почув її слів та не помітив, яка вона розлючена. Він повернувся до Кета.

— Ти мене також зрозумів, Еріку?

— Я? — здивовано перепитав Кет.

— А хто ж іще?

— Звичайно, зрозумів…

— От і добре, — сказав Крестомансі. — А тепер я побажаю вам доброго ранку.

— І тобі доброго ранку, тату, — сказали Джулія та Роджер.

— Атож… доброго вам ранку, — сказав Кет.

Ґвендолен вдала, ніби нічого не почула. Обоє дітей Крестомансі повинні були брати участь у цій грі, а от вона — необов’язково. Крестомансі усміхнувся й неквапливо вийшов з кімнати.

— Базіка! — сказала Ґвендолен Роджеру щойно двері зачинилися. — Ви обоє влаштували мені цю брудну витівку з глечиком чи не так?

Роджер мляво, безтурботно посміхнувся.

— Чаклунство процвітає в нашій родині, — сказав він.

— І ми обоє успадкували його, — додала Джулія. — Мені треба вмитися.

Вона взяла три окрайці хліба з мармеладом (вони мали б підтримати її сили, поки вона йтиме) і вийшла з кімнати, наостанок кинувши через плече:

— Роджере, скажи Майклові, що я ненадовго.

— Хочете ще какао? — чемно запитав Роджер, піднявши зі столу глечик.

— Так, будь ласка, — сказав Кет.

Йому ще ніколи не доводилося їсти або пити зачаровану їжу, до того ж він дуже хотів пити. «Якщо напхати у рот мармеладу і пропустити крізь нього струмінь какао, не повинно бути аж так гидко», — подумав собі Кет. Зате Ґвендолен була впевнена, що Роджер намагається образити її. Вона сіла впівоберта на своєму стільці і велично вдивлялася у стіну. Цієї миті несподівано відчинилися потаємні двері, і містер Сондерс весело сказав:

— Вітаю вас усіх. Час починати навчання. Заходьте сюди й подивимося, чи витримаєте ви засмажування на рожні.

Кет похапцем проковтнув свій мармелад, просякнутий смаком какао, і підійшов до дверей. За дверима була справжня шкільна кімната: чотири парти, шкільна дошка на стіні, глобус на вчительському столі, рапата шкільна підлога, і ні з чим не зрівняний шкільний запах. Була тут також книжкова шафа зі скляними дверцятами, без якої жодну школу не можна було б вважати цілком обладнаною, потріпані темно-зелені й темно-сині книжки, без яких будь-яка шкільна шафа здавалася б неповною. На стінах висіли великі фотографії скульптур, що їх містер Сондерс вважав дуже цікавими. Дві парти були коричневі й старі, а інші дві — нові, жовті й полаковані. Ґвендолен і Кет мовчки сіли за нові парти. Джулія прибігла, уже помивши обличчя з милом, сіла за стару парту поруч із Роджером, і «засмажування» почалося. Містер Сондерс, накульгуючи, ходив туди-сюди перед шкільною дошкою й ставив каверзні запитання. Його твідовий піджак відстовбурчувався на спині так само, як і його плащ від вітру. Можливо, саме тому рукави піджака здавалися надто короткими для довгих рук містера Сондерса. Раптом його довга рука ніби вистрелила вперед і вказівний палець вперся в Кета.

— Яку роль відіграли чари у війні Червоної та Білої Троянд?

— Напевно, я це пропустив, сер.

— Ґвендолен?

— О… Дуже велику роль, — з легкістю вгадала Ґвендолен.

— Неправильно, — сказав містер Сондерс. — Роджер.

Після повторення стало зрозуміло, що Роджер та Джулія за літо багато чого забули, але навіть зараз вони випереджали Кета з багатьох предметів, а Ґвендолен і поготів!

— Що ти вивчала в школі? — запитав її містер Сондерс, утративши терпець.

Ґвендолен стенула плечима.

— Я забула. Вчитися мені було нецікаво. Адже вивчення магії мене не цікавило, я хочу практикувати!

— Напевно, ти цього не зможеш зробити, — сказав містер Сондерс.

Ґвендолен витріщилася на нього, майже не вірячи, що вона правильно почула його слова.

— Що ви сказали? — майже викрикнула вона. — Але ж я… Я надзвичайно талановита! Я повинна розвивати своє вміння.

— Твої таланти нікуди не дінуться, — сказав містер Сондерс. — Ти зможеш знову чарувати, коли вивчиш усе інше. Відкрий арифметику й зроби мені перші чотири вправи. Еріку, з тобою, напевно, спробуємо вивчати історію. Напиши мені есей про правління короля Канута.

Він відійшов до Роджера й Джулії, щоб дати завдання їм. Кет і Ґвендолен розгорнули свої книжки. Обличчя Ґвендолен почервоніло, потім зблідло. Коли вчитель нахилився до Роджера, її чорнильниця піднялася із заглибини в парті й вилила чорнило на відстовбурчену спинку твідового піджака містера Сондерса. Щоб не засміятися, Кет укусив себе за губу. Джулія спостерігала за всім зі спокійною цікавістю. Містер Сондерс, схоже, нічого не помітив. Чорнильниця спокійно повернулася у свою заглибину.

— Ґвендолен, — не повертаючись сказав містер Сондерс. — Вийми он з тієї шухляди пляшку з чорнилом і лійку, й наповни свою чорнильницю.

Ґвендолен зухвало підвелася, знайшла велику пляшку та лійку, й почала наповнювати свою чорнильницю. Минуло десять хвилин, а чорнильниця і далі була пуста. Дівчина розгубилася, потім почервоніла, зблідла, і насамкінець розлютилася. Наповнити пляшку їй не вдалося. Закляття також не допомогли. Тоді містер Сондерс повернувся й глянув на неї.

— Ви поводитеся жахливо, — сказала Ґвендолен. — Зрештою, мені дозволено вдаватися до чарів, коли ви поруч.

— Нікому не дозволено виливати чорнило на спину свого вчителя, — весело промовив містер Сондерс. — І я вже тобі сказав, щоб ти облишила магію на певний час. Наливай чорнило, поки я не накажу тобі зупинитися.

Ґвендолен продовжувала наливати чорнило ще півгодини, і з кожною хвилиною лютувала все більше. Кет був приголомшений. Він зрозумів, що містер Сондерс надзвичайно могутній чаклун, коли за хвилю чорнильна пляма на його спині без жодного сліду