Маркус Розенлунд - Погода, яка змінила світ

років тому брав інтерв’ю для «Квантового стрибка»[6]. Професор уважає, що думка про неандертальців як прообраз тролів із наших казок є щонайменше цікавою. «Цю гіпотезу неможливо підтвердити або спростувати, але зрештою – це хороша історія», – визнав учений. Особисто передовий палеоантрополог не вважав, що казки про тролів з’явилися на світ зазначеним мною чином. «Але хтозна?» – підсумував Фінлайсон.

Хоч би що там було, уже не вперше відлуння спогаду про реальну подію виживає, з’являючись у розповідях сучасності. Візьмемо для прикладу міф про Всесвітній потоп. Знайома всім розповідь про несамовиту повінь, яка затопила геть увесь світ, згадується не лише в Біблії. Дуже схожу легенду можна зустріти в декількох інших міфологіях із регіону Середземного моря, наприклад в «Епосі про Гільгамеша». Цей літературний твір, зазвичай розглядуваний як найдавніший, з’явився орієнтовно за 2100 років до початку нашого літочислення. В «Епосі» боги також наслали на світ великий потоп, аби знищити людство, втім вони вирішили помилувати одного чоловіка на ім’я Утнапіштім. Його завданням стає побудова великого судна і… ну, ви достеменно знаєте, чим усе скінчиться.

Є люди, які вважають, що міф про Всесвітній потоп ґрунтується на реальній події, яка сталася приблизно 12 500 років тому, наприкінці останнього льодовикового періоду. Тоді Чорне море було внутрішнім озером, ізольованим від Середземного моря перешийком там, де сьогодні протікає Босфор. Коли льодовиковий період добігав кінця і рівень води піднявся через танення льодовиків, Середземне море проломилося через скелястий перешийок. За короткий час величезні обшири води перелилися за скелі й повністю затопили морські береги разом з їхніми жителями. Рівень Світового океану, певне, піднявся на цілих 80 метрів, а вода залила приблизно 155 000 квадратних кілометрів, що відповідає майже половині площі Фінляндії. Така катастрофа мала б здатися місцевим кінцем світу, покаранням богів за людські гріхи. А з часом оповідку закарбували у величних епосах і не в одному Святому Письмі.

Чи вдасться довести зв’язок між міфами про Всесвітній потоп Ноя / Утнапіштіма та водою, що увірвалась у Чорне море наприкінці льодовикового періоду? Ні, навряд чи, але це не зупинило серйозних океанологів – приміром, Роберта Балларда, першовідкривача уламків «Титаніка», – в їхніх пошуках затонулих поселень на затоплених повінню берегах колишніх озер. Попри заведену полеміку щодо достовірності теорії про затоплення Чорного моря, погодьтеся, це гарна історія. Дослідження, власне, не заперечують можливість ізольованості Чорного моря від Середземного та того, що наплив морської води міг відбутися наприкінці льодовикового періоду. Але з огляду на зазначену в теорії незвичну швидкість подій і виняткову висоту підняття рівня Світового океану, ця гіпотеза вельми суперечлива й далека від доведення.

Треба, певна річ, визнати, що набагато ймовірніше хтось знайде сліди затоплених поселень кам’яного віку на дні Чорного моря, аніж неспростовний доказ зв’язку між реальними неандертальцями та казковими тролями. Та й украй малоймовірно, що хтось зустріне справжнісіньких тролів. Згідно з розповідями моєї бабці, ці створіння зникли з Півночі з приходом християнства, адже їхні вуха не зносили бамкання церковних дзвонів.

За казками ховається серйозне запитання: тож куди зникли неандертальці? Або ж правильніше: чому вони зникли? Одного вечора декілька років тому, перебуваючи у літній хижці, я дивився серіал Шведського телебачення «Літні розмови»[7]. Того сезону серед гостей сидів професор Сванте Пяебо, очільник Інституту еволюційної антропології товариства Макса Планка у Лейпцигу. Пяебо – іще один передовий експерт людства з питань неандертальців. Поміж іншим, учений вивчав ДНК з понад сімдесяти різних кісток ніг неандертальців. У програмі він поставив точнісінько таке саме запитання: «Куди вони подалися? – А потім повів далі, власноруч оголосивши майже до болю очевидну відповідь: – Розслідуючи це зникнення, усі докази не можуть указувати на причетність будь-кого іншого, крім нас – Homo sapiens».

Насправді ж дуже ймовірно, що їхнє зникнення є одним із перших скелетів у нашій спільній шафі. Вони мешкали тут до нас, справжні європейці за походженням, а ми прийшли й витіснили їх. Протягом багатьох років, двохсот тисяч, ба більше, неандертальці пристосовувалися до суворої погоди та холодного клімату, притаманного територіям на південь від краю льодовикових щитів. Вони залишалися тутешніми європейцями впродовж усього тогочасного зледеніння і, очевидно, протягом минулого, поки ми вешталися Африкою.

Попри тролеподібність, незграбність і туподумство порівняно з нами, вони були геть не дурними. Їхній мозок був більшим за наш. Вони ховали померлих, попри полеміку щодо церемоній поховання. Неандертальці були здатними до комплексного мислення, точнісінько як і ми. Вони були митцями: нещодавно виявлені наскельні малюнки в Мальтравіесо, що в Західній Іспанії, створені щонайменше 67 000 років тому, задовго до прибуття на Піренеї Homo sapiens. Людина неандертальська користувалася кам’яними інструментами, окрім того, розвинувши й поліпшивши їх, скоса поглядаючи на моделі наших прабатьків по їх прибуттю.

Усього їхнього майна, усієї їхньої сутності таки забракло для перемоги в раптово виниклій боротьбі за ресурси. Боротьба, що велася проти новоприбулих, конкурентного, легко пристосовуваного, прудкішого та краще озброєного виду, стала для них всього-на-всього занадто нестерпною. А надто коли союзником конкурентів випадково став дедалі примхливіший клімат, дедалі холодніша погода та зникнення великих лісів – їхньої домівки.

Але, уявіть, якби все пішло інакше! Як виглядав би наш світ сьогодні, якби неандертальці вижили? У програмі Шведського телебачення Сванте Пяебо дозволив собі трохи гіпотетичних роздумів такого штибу, які не є чужими для авторів і ентузіастів наукової фантастики. Якби неандертальці продовжили існувати, а не зосталися стертими з лиця землі, як сучасні люди поводилися б з ними? Які б між нами склалися відносини? Певна річ, ми б також досі існували у цій альтернативній історіографії.

Пяебо стверджував, що співіснування із неандертальцями змусило би людство глибше задуматися над тлумаченням того, що є людським і що ним не є. Строгого поділу на людей, з одного боку, та на все інше, з другого, можливо, тоді не існувало б. Межа між «нами» й «ними» була б менш чіткою. Неандертальці навчили б нас чогось нового про толерантність.

«Або ж ні, – майже водночас констатував Пяебо. – Якби неандертальці існували серед нас, людство могло б бути ще нетерпимішим до них, ніж до наших ближніх з іншим кольором шкіри чи інакшою від нашої орієнтацією».

Ми можемо лишень розмірковувати, а якщо кров неандертальців залишилася на руках наших прабатьків – жалкувати вже запізно. Вони зникли, раз і назавжди. Достоту як й інші родинні види, включно з денисівською людиною та людиною флореською, Homo floresiensis. Гілки родинного дерева людства не такі вже й густі, еге ж? Підозріло рідкі насправді та майже одинакові. Куди зникли неандертальці – зрозуміло, але ж де всі гобіти реальності, а ельфи, а єті, а