Джордж Орвелл - Ковток повітря

Бінфілд, не оминаючи крамнички з солодощами, що стояла на висілках. Місцина була настільки невдалою, що кожен новий власник магазину з часом ставав банкротом. Тільки на моїй пам’яті там тричі відкривався магазин солодощів, потім була крамниця з харчами, а ще майстерня з ремонту велосипедів. Та для дітей це місце було наче медом помазане. Навіть з порожніми кишенями, ми все одно впевнено простували туди, аби хоча б подивитися на ті солодощі крізь вітрину. Кейті теж брала активну участь у нашому ритуалі і справедливому розподілі цукерок. Тоді нам вистачало і фартинга. Більшість солодощів продавали за ціною чотири унції на пенні, а «райської суміші» із залишків з різних коробок можна було купити аж шість унцій. Були там ще фартингові «черв’ячки», що розтягувалися мало не на ярд завдовжки, а пережовувати їх треба було щонайменше півгодини. Цукрові миші і поросятка — по вісім штук на пенні, бомбочки з лікером, попкорн за півпенні і подарунковий пакунок з різними видами цукерок, солодким золотим перстенцем і свистком за пенні. Сьогодні таких пакунків не зустріти. Деякі види цукерок і зовсім зникли. Більше не виробляють білих пластинок з гаслами, немає солодкої рожевої суміші в овальній коробці за півпенні, яку їдять маленькою ложечкою. Все це пощезло. Так само, як і драже «Керевей», шоколадні трубочки, цукрові палички, ба навіть ванільне печиво з різнокольоровою присипкою. Останнє йшло залюбки, особливо коли маєш тільки фартинг. А «Монстр»? Куди зник «Монстр» за пенні? Це величезна пляшка, в яку вміщалася майже кварта лимонаду з бульбашками. Ще одна жертва війни.

Згадуючи своє минуле, я завжди чомусь бачу літо. Відчуваю, як із землі здіймається жар. А трава довкола з мене зростом. Вкриті пилом стежки і приємне зелене світло, що пробивається крізь листя горіха. Бачу, як ми втрьох ідемо по дорозі, щось пережовуючи, відчуваю, як Кейті тримає мене за руку, підганяючи: «Ходімо швидше, малюк», і часом кричить на Джо, який вирвався вперед: «Агов! Повернись сюди негайно, бо отримаєш!» З моїм братом — дебеленьким хлопчиною з великою головою і товстими ногами — постійно траплялися якісь пригоди. У сім років його вже вдягали у короткі штанці, товсті чорні панчохи до колін і грубі черевики, які тоді носили всі хлопчики. Я ж і досі ходив у довгій сорочці з льону, яку для мене пошила мати. Кейті носила старе дрантя, яке дісталося їй від старших сестер. Зазвичай, вона ще й чіпляла на голову дурнуватого капелюха з широкими крисами, з-під якого стирчали кіски; довга зашмульгана спідниця волочилася по землі, черевики на ґудзиках були геть стоптані. Вона була невисокого зросту, трохи вища за Джо, та за дітьми «наглядала» як слід. У таких родинах, як у неї, діти вчаться «наглядати» за іншими, щойно тільки зіпнуться на ноги. Іноді вона вдавала із себе гімназистку, намагаючись виховувати нас. На кожне наше заперечення у неї напоготові було якесь прислів’я. Варто було сказати «мені начхати», як вона миттю видавала:

Начхати вже всім остогидло,

Начхати взяли і зв’язали,

Потім злегка потрусили,

Закинули в чан і зварили!

У відповідь на бодай найменшу грубість ми чули: «Слово — не горобець, вилетить — не впіймаєш». Від хвастощів вона теж була не у захваті: «Високо літаєш, та низько сядеш». Остання приказка довела свою слушність, коли я з поважним виглядом ходив маршем, вдаючи генерала, і звалися у ставок для корів. Родина Кейті жила у тісному закутку на задвірках міста відразу за пивоварнею. Дітей там було, як тюльки в банці. Школи всім їм вдалося уникнути, що у той час було не такою вже й рідкістю. Тож змалечку брати і сестри Кейті крутилися, заробляли, як могли. Один з її старших братів потрапив на місяць за ґрати за крадіжку ріпи. Через рік мати відмовилася від її послуг. Тоді Джо виповнилося вісім, і з ним вже не так просто було впоратись. Якось він дізнався, що вдома у Кейті діти сплять вп’ятьох в одному ліжку, і відтоді постійно дошкуляв їй цим.

Бідолашна Кейті! У п’ятнадцять вона вже стала матір’ю. Хто батько дитини — ніхто не знав, напевно, і вона сама. Подейкували, що хтось з її братів. Немовля забрали до притулку, а сама Кейті поїхала працювати до Волтона. Згодом вона вийшла заміж за ремісника, що навіть за мірками її родини стало розчаруванням. Востаннє ми бачились 1913-го. Я катався на велосипеді по Волтону і саме проїжджав повз купу дерев’яних халабуд біля залізниці, огороджених клепками з діжок. Час від часу, коли дозволяла поліція, там осідали цигани. На порозі з’явилася занедбана жінка років п’ятдесяти. Обличчя тьмяне і вкрите зморшками. Це була Кейті. Тоді їй, певно, було не більше двадцяти семи.

II

Четвер був базарним днем. Удосвіта щокаті червонопикі чолов’яги у брудних сорочках і грубих забруднених гноєм черевиках гнали худобу на площу, хльоскаючи довгими різками. За кілька годин здіймався страшенний ґвалт. Гавкали собаки, верещали свині, сварились водії фургонів, намагаючись проштовхнутись крізь натовп; репетували, махаючи палицями, всі, хто привів худобу. Та справжній галас здіймався, коли на ринку з’являвся бик. Уже тоді я розумів, що бик — невинна і миролюбна істота, яка хоче спокійно дістатися до свого стійла, та люд не дасть йому цього зробити, намагаючись загнати його. Іноді зляканого бика — зазвичай це було молоде теля — геть збивали з пантелику, і він з переляку намагався повернутися назад. Тоді весь той люд перегороджував йому шлях і, вимахуючи руками, кричав: «Агій! Агій!» Певно, їм здавалося, що це справить гіпнотичний ефект на тварину, та замість цього крики ще більше її лякали.

Ближче до опівдня у нашій крамниці з’являлися фермери — роздивлялися, зважували на долонях різні види насіння. Власне, з фермерами у батька справи йшли не дуже добре — без фургона складно було налагодити доставку, та й кредити йому давали тільки короткострокові. Майже весь прибуток приносила дрібна торгівля: корм для птиці та коней і решта дрібниць. Старий Брувер з млина ніколи не оминав нас — скнара із сивою щетиною міг по півгодини перебирати у жмені корм для курчат, непомітно відсипаючи частину собі у кишеню, і зрештою йшов, звісно, нічого не придбавши. Ввечері у пабах яблуку ніде було впасти. Тоді пінта пива коштувала два пенси, і вдаряло воно в голову сильніше за те, що розливають зараз. Упродовж усієї бурської війни щочетверга і щонеділі біля барної стійки у «Георгу»