Джеймс С. А. Корі - Війна Калібана

Він ще навіть не закінчив говорити а її вже вирубило знову.

Вона прокинулася у довгому, білому тунелі медичних нош. Костюму на ній вже не було. Боббі турбувалася, що польові медики не витрачатимуть час на діставання її звичним шляхом а просто розріжуть усі шви і шарніри. Це найшвидший шлях дістати пораненого солдата з броньованого екзоскелета вагою чотири центнери, але костюм буде зруйновано. Сержантові муляли докори сумління за втрату щастливого старенького костюму.

Через секунду вона пригадала що увесь її загін було розірвано на шматки у неї на очах, і жалоба по втраченому обладнанню здалася дрібною і принизливою.

Важке зіткнення носилок відбилося ударом блискавки в хребті і викинуло її у небуття знову.

- Сержантко Дрейпер, - сказав голос.

Боббі спробувала відкрити очі але виявила що це неможливо. Кожне віко важило тисячі кіл, і просто проба витягла з неї всі сили. Тож вона спробувала відповісти голосом, і була здивована і дещо присоромлена п’яним бурмотінням що виходило натомість з її рота.

- Вона при тямі, але ледь-ледь, - повідомив голос. Це був глибокий, соковитий чоловічий голос. Здавалося він сповнений теплом і турботою. Боббі сподівалася що голос продовжить говорити, допоки вона знову не засне.

Інший голос, жіночий та гострий відоповів: - нехай відпочиває. Намагання привести її до повної тями наразі небезпечне.

Приємний голос заперечив:

- Мені не важливо, якщо це її вб’є, лікарю. Мені з цим солдатом потрібно поговорити, і потрібно поговорити негайно. Тож дайте їй те, що маєте дати аби це сталося.

Боббі посміхнулася про себе, не слідкуючи за змістом слів, але звертаючи увагу на приємний, теплий тон. Приємно мати когось подібного, аби про тебе турбувався. Вона почала засинати, вітаючи темряву як друга.

Білий вогонь спалахнув в сержантовій спині, і вона сіла в ліжку без слідів сну, мов такою й була. Це було схоже на «сок» - хімічний коктейль який дають морякам аби тримати їх при тямі під час маневрування з великими перевантаженнями. Боббі відкрила очі і миттєво закрила, позаяк біле, сяюче світло кімнати ледь не випалило їх по самі западини.

- Вимкніть світло, - проскреготіла вона сухим горлом.

Крізь закриті повіки цідилося приглушене червоне, але при наступній спробі відкрити, світла було все ще забагато. Хтось узяв її руку і тримав, поки не вклали в долоню чашку.

- Ти можеш це тримати? – запитав приємний голос.

Срежант не відповіла, вона просто випила воду двома жадібними ковтками.

- Ще, - цього разу її голос почав віддалено нагадувати її старий.

Почувся звук, як хтось тяг стільця, потім кроки, що віддалялися по кахляній підлозі. Швидкий погляд на кімнату підказав що вона у госпіталі. До вух доносилося гудіння мед апаратури, запахи антисептика і сечі змагалися за домінування. Зажурилася, бо виявилось що джерелом смороду мочі була вона сама. Зашуміла вода в крані, потім кроки повернулися до неї. Чашка повернулася в її руку. Цього разу вона цідила, дозволяючи воді перед ковтком трохи побути у роті. Це було круто і смачно.

Коли вона випила, голос запитав: - ще?

Вона похитала головою.

- Можливо пізніше, - і за секунду поцікавилась: - я осліпла?

- Ні. Добі ввели комбінацію препаратів для концентрації і сильні амфетаміни. Що означає повністю розшиені зіниці. Пробач, я не додумався вимкнути світло перед тим як тебе будити.

Голос все ще був сповнений приємністю і теплом. Боббі закортіло побачити обличчя приналежне цьому голосу, тож вона ризикнула скосити одне око. Світло не пекло її як перед цим, але все ще було некомфортно. Власник медового голосу виявився дуже високим, худим чоловіком у формі флотської розвідки. Обличчя вузьке і високе, череп, здавалося, видавлювало вперед. Він посміхнувся їй жаскою посмішкою, яка не вийшла за межі ледь піднятих кутиків його роту.

- Сержант-комендор Роберта В. Дрейпер, другі експедиційні сили морської піхоти, - сказав він голосом що настільки відрізнявся від його зовнішності, що здавалося відео, перекладеним з іншої мови.

Так як наступні декілька секунд він не продовжив, то Боббі озвалась, - так сер, - і додала, зиркнувши на його погони, - капітане.

Тепер вона змогла відкрити обоє очей без болю, проте по її кінцівкам поповзли дивні мурашки, що змусили відчувати їх закляклими і тряскими водночас. Вона ледь утрималася аби не соватись.

- Сержантко Дрейпер, мене звати капітан Торссон, і я тут аби допитати вас. Ми втратили весь ваш підрозділ. Мав місце кривавий, дводенний бій між Об’єднаними Націями та Марсіянськими Конгрегаційними республіканськими силами на Ґанімеді. За останніми підрахунками пошкоджено інфраструктури на більше ніж п’ять мільярдів МКР доларів, загинуло біля трьох тисяч осіб цивільного персоналу та військових.

Він знову зробив паузу, дивлячись на неї через вузькі щілини схожих на зміїні очей. Не маючи жодного уявлення про те, яку відповідь очікує співбесідник вона просто сказала «так, сер».

- Сержантко Дрейпер, чому ваш підрозділ обстріляв і знищив військовий форпост ООН та зруйнував чотирнадцяту баню?

Питання звучало настільки безглуздо, що розум жінки декілька секунд намагався второпати що насправді капітан мав на увазі.

- Хто наказав вам відкрити вогонь і чому?

Звісно, він же не міг запитувати, чому її люди розпочали бій. Чи відомо йому про монстра?

- Чи відомо вам про монстра?

Капітан Торссон не поворухнувся, кутики його вуст скривились у гримасі, а лоб вкрився зморшками.

- Монстр, - теплота в голосі не знизилась ні на градус.

- Сер, якийсь різновид монстра…мутанта…щось атакувало оонівський форпост. Війська ООН втікали до нас, аби врятуватися. Ми не стріляли по ним. Це… чим би воно не було вбило їх, а потім вбило нас, - повідомила Боббі, на хвилинку її знудило тож вона ковтнула, аби прибрати кислий присмак з рота, - тобто всіх, крім мене.

Торссон знову скривився, потім поліз в кишеню і дістав звідти маленький цифровий диктофон. Він вимкнув його і поклав на тацю поблизу ліжка.

- Сержантко, я хочу дати вам ще один шанс. До цього часу ваш послужний список був зразковим. Ви морпіх нівроку. Одна з найкращих. Чи не могли б ви почати з початку?

Він узяв диктофон і помістив палець на кнопку стирання, красномовно глянувши на сержантку.

- Ви вважаєте що я брешу? – запитала вона. Потреба почухати кінцівки переросла у нестримне бажання вирвати руки у цього самовдоволеного виродка.

- Ми всі стріляли в це. Має бути картинка з відеокулеметів