Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

— Ми чекаємо! — нагадав йому суворим тоном із кафедри вчитель.

Урсу глибоко вдихнув, і його слова почали дедалі впевненіше падати в тишу, переповнену подивом:

— Думаю, що це внаслідок дії води… Тобто, знаєте, як би це вам сказати… Вода діє… Знаєте… якщо вода розширює тріщини в напрямку вапнякових шарів, печера набуває видовженої форми… вона, знаєте, створює ніби довгі й не дуже високі зали… А якщо вода розмиває тріщини… ті, які падають… Ну, як вам сказати?.. Знаєте, оті…

І коли Урсу рубонув рукою повітря, учитель, хвилюючись дедалі більше, допоміг йому:

— Вертикальні…

— Отож… вертикальні, — заспокоївся Урсу, — вертикальні в напрямку до напластувань, тоді утворюються… тобто… так, утворюються високі й вузькі ніші…

Ніби вивільнившись із лещат, Урсу напружив м’язи на грудях, жадібно вдихнув чисте повітря, яке, він відчував, увірвалося через вікно. На обличчі в нього заграла якась вимушена усмішка, особливо після того, коли інстинктивно підніс руку до чола й переконався, що воно мокре й гаряче невідомо чому.

Як і щороку, вчитель підійшов потиснути руку учневі, який міг відповісти тільки так — точно і правильно; хіба що цього разу він потиснув її трохи сильніше, ніж завжди. Аби не втратити справжнього задоволення, він ще й потайки обмінявся емоціями з учнем, якого вибрав в останню мить і який перетворив його острах у несподівану радість.

Давно прозвучав дзвінок, але ніхто його не чув. Навіть найбільші лінтюхи в класі, котрі й досі не могли отямитись від подиву, викликаного успіхом Урсу.

Учитель повернувся на кафедру, взяв журнал і по дорозі до дверей зупинився попрощатися з учнями:

— Так… І цього року я розлучаюся з вами задоволений. Може, навіть задоволеніший, аніж в інші роки. Я думав не тільки про цей подарунок, який ви мені сьогодні зробили, я думаю про силу всього класу. І мені здається, що ви перші, кому я кажу: це найкращий клас, з яким мені довелося зустрітися! Я певен, дехто з вас уже обрав собі шлях у майбутньому, але я не хочу силувати вас стрибати туди завчасу. Я хотів би, щоб ви прожили повно, жваво, схвильовано, вільно ці неповторні роки, коли мрія й фантазія не визнає жодних перепон, коли кожен удар серця дарується цілому світові. Я знаю: дуже багато речей і людей довкола вас здаються вам таємничими, навіть якщо насправді вони елементарно прості. Може, ви бачите все інакшим тільки завдяки перебільшенню, притаманному саме вашому вікові, котрий прагне надати найбільшої ваги будь-якому жестові, хоч би який простий він був; є щось гарне в цьому, бо все підпорядковане намірові чи бажанню дарувати дуже багато. Одна мить або один жест можуть концентрувати в собі всю твердість і всю нашу віру, навіть якщо цей жест чи ця мить тримаються на мрії, на фантазії. Але мені приємно думати, що велика правда, вища справедливість пробуджуються у вас тоді, коли ви помічаєте, що вас оточують таємниці: будь-яка річ, будь-яка істота приховують у собі диво… І я бажаю вам упізнати якомога більше таких див за ті вільні дні, які у вас попереду…

І в повній тиші вчитель, трішечки згорблений, з двома пучечками білого волосся на скронях стомленими кроками вийшов із класу. Учні підвелися. І ще довго після цього в класі — ані руху, ані звуку,

Це була просто вмебльована кімната: диван, стіл, стелажі, де лежало небагато книжок, зате багато карт і папок, кілька стільців, розставлені абияк, шафа, засунута в нішу, майже голі стіни, кілька фотографій із спортивними сюжетами над стелажем, коса стеля, пофарбована в якийсь дивний голубий колір, і саме тому хтось її охрестив: голуба кімната. Але кілька днів тому вона почала називатись по-іншому. І цю нову таємну назву знали тільки двоє та ще хтось третій неясно здогадувався про неї. Яка її нова назва? Спостережний пункт. Хто ті двоє, які її перейменували? Сергій і Трясогузка. А третій, хто про це здогадався? Тік!

Кімната належала Штефанові, братові Трясогузки, містилася вона на мансарді триповерхової вілли у східній частині міста, біля перехрестя. Одна з вулиць, яка проходила там, називалася Черешневою, і з голубої кімнати видно було, мов на долоні, весь квартал Черешень. А це одразу з’ясовує багато чого.

Гість Сергій прибув на місце зустрічі раніше за «господаря» й чекав уже з півгодини перед віллою. Чекав — легко сказати. Бо він метушився, мов горобець, і якби мав пір’я, то весь час був би настовбурчений і колючий. Бідолаха! Він ходив так, ніби ступав босоніж по приску, а голова його наче розгвинтилася в плечах. Ліва рука розлючено стискалася на кожному кроці, але права ні на мить не відривалася від грудей. Зошит із неоціненним скарбом обпікав йому пальці, а той шалапут Трясогузка швендяє хтозна-де. І що міг написати Віктор?.. Запитання доймало його, не полишало ні на секунду. Через нього він навіть не пообідав, а проклятий Трясогузка…

Трясогузка зненацька вискочив з-за рогу, ледве переводячи дух:

— Стій… постривай… — попросив він. — Я вже думав, що нам гаплик. Штефан не хотів давати ключа… Сказав, що ми розведемо бруд у кімнаті. Довелося чекати, поки він піде, щоб поцупити другого ключа.

Сергій раптом відчув, що ноги в нього прикипіли до землі:

— А якщо він нас захопить?

— Не захопить, я питав у нього. Навіть простежив, куди він пішов. А пішов він на тренування з волейболу. Я побачив його в трико на майданчику…

— А якщо він усе-таки повернеться? — знову затремтів голос у Сергія.

— Не повернеться! Я сам чув на власні вуха, коли він сказав тренерові, що до сьомої не піде. У неділю в них важкий матч… А