Єжи Косінскі - Розфарбований птах, Єжи Косінскі

потім ослаб і знепритомнів. Сморід горілого м’яса наповнив кімнату. Рана шкварчала так, наче тисячі шматочків сала кинули на пательню. Випаливши її, Ольга вкрила плоть грудочками розмоченого хліба, в який замішала землю й щойно зібране павутиння.

Ольга мала ліки майже від усіх хвороб, і моє захоплення нею весь час росло. Люди приходили з найрізноманітнішими скаргами, і вона завжди допомагала. Коли в когось боліли вуха, Ольга промивала їх кминовою олією, вкладала в кожне вухо шматочок скрученої трубочкою і вимоченої у воску тканини, а потім підпалювала її. Прив’язаний до стола пацієнт верещав від болю, коли вогонь випалював залишки тканини всередині вух. Потім жінка ретельно видувала з вух залишки, «тирсу», як вона їх називала, і змащувала опіки бальзамом із цибулевого соку, козячої або кролячої жовчі та крапельки нерозведеної горілки.

Ще вона вміла вирізати чиряки, пухлини й жировики та видаляти зіпсовані зуби. Вирізані чиряки Ольга маринувала в оцті, поки вони самі не перетворювалися на ліки. Вона ретельно збирала гній, що сочився з ран, у спеціальні горнятка і залишала його на кілька днів, щоб перебродив. Видалені зуби я власноруч розтирав на порошок у великій ступі й сушив на грубці, розклавши на шматках кори.

Часом серед ночі прибігав наляканий селянин, і Ольга, зав’язавши хустку та здригаючись від нічної прохолоди й недосипання, йшла приймати пологи. Якщо її кликали на кілька днів до сусіднього села, я наглядав за хатиною, годував тварин і підтримував вогонь.

Попри те, що Ольга розмовляла на дивному діалекті, ми досить непогано порозумілися. Узимку, коли завивала завірюха і село застигало в обіймах непрохідних снігів, ми сиділи вкупочці в теплій хаті, і жінка розповідала мені про дітей Господніх і сатанинських духів.

Вона називала мене Чорним. Від неї я вперше дізнався, що одержимий злими духами, що пролізли всередину, як кріт у глибоку нору, так, що я навіть не здогадувався про їхню присутність. Таких темних, як я, одержимих бісами людей можна було впізнати завдяки зачарованому поглядові чорних очей, якими вони, не кліпаючи, дивилися в ясні чисті очі інших. Отже, стверджувала Ольга, я можу витріщитися на інших людей і мимохіть їх зурочити.

Зачаровані очі можуть не лише зурочити, а й зняти вроки, пояснила мені жінка. Я повинен бути обачний, коли дивлюся на людей, тварин чи навіть на зерно, і думати лише про хворобу, яку допомагаю з них виганяти. Варто зачарованим очам подивитися на здорову дитину — та негайно почне чахнути; на теля — воно впаде мертвим від невідомої хвороби; на траву — і сіно згниє, щойно його зберуть.

Злий дух, що оселився в мене всередині, своєю природою притягує іншу нечисть. Навколо мене шугали примари. Вони мовчазні й потайливі, тож побачити їх удається нечасто. Проте примари наполегливі: вони переслідують людей у полях і лісах, зазирають до їхніх хатин, можуть обернутися на лихого кота чи скаженого пса і стогнуть, якщо розгніваються. Опівночі вони перетворюються на гарячу смолу.

Також злий дух притягує до себе привидів. Привиди — це давно померлі люди, приречені на довічне прокляття, що повертаються до життя лише тоді, коли місяць уповні; вони володіють надлюдськими силами, а їхні похмурі погляди завжди націлені на схід.

Напевно, найнебезпечнішими в цьому невловному світі тих, кого притягує до одержимих, були упирі, адже вони можуть прибрати людську подобу. Упирями ставали нехрещені потопельники й ті, кого покинула матір. До семи років вони ростуть у воді або в лісах, а потім знову прибирають людського вигляду і, видаючи себе за волоцюг, щоразу жадібно намагаються потрапити до католицького або уніатського храму. Якщо їм вдається оселитись у храмі, вони невтомно кружляють навколо вівтарів, зловмисно паплюжать ікони, кусають, розбивають або ламають святині, а якщо випадає нагода, смокчуть кров у заснулих.

Ольга підозрювала, що я упир, і повсякчас нагадувала мені про це. Щоб приборкати бажання мого злого духа і запобігти його перетворенню у привида чи примару, кожного ранку вона готувала для мене гіркий еліксир, яким я мав запити зубчик підгорілого часника. Інші люди теж мене боялися. Щоразу, коли я намагався пройтися селом один, місцеві відверталися і хрестилися, а вагітні навіть перелякано кидалися навтьоки. Найхоробріші селяни спускали на мене псів, тож якби я не навчився швидко драпати і триматися неподалік від Ольжиної землянки, такі екскурсії не раз могли закінчитися летально.

Зазвичай я залишався вдома і заважав котові-альбіносу вбити курку, що сиділа у клітці, була чорна та дуже рідкісна і її неабияк цінувала господиня. А ще я дивився в порожні очі жаб, які стрибали у високому глечику, підтримував вогонь у грубці, помішував киплячі варива, чистив підгнилу картоплю, ретельно збираючи в чашку зеленцювату плісняву, яку цілителька прикладала до ран і синців.

Ольгу в селі дуже поважали, тож у її товаристві я нікого не боявся. Її часто запрошували прийти й покропити очі худобі, щоб захистити ту від будь-яких злісних уроків дорогою на ринок. Вона вчила селян, як саме треба тричі сплюнути, коли купуєш свиню, і що телицю слід годувати спеціально приготованим хлібом із додаванням освячених трав, перш ніж парувати її з биком. Ніхто в селі не купував коня чи корову, поки Ольга не переконувалася, що худоба залишиться здоровою. Вона поливала тварину водою і, подивившись, як та струшується, ухвалювала вирок, від якого неабияк залежала ціна, а дуже часто взагалі купівля.

Прийшла весна. На річці скресла крига і низькі промені сонця протинали верткі звивини й вихори стрімкої води. Над потоком, змагаючись із раптовими поривами холодного вологого вітру, ширяли сині бабки. Шквали й вихори вітру підхоплювали крапельки імли, що підіймалися над нагрітою сонцем поверхнею озера, а потім чесали їх, як пасма вовни, і підкидали в бурхливе повітря.

Однак, прийшовши нарешті, довгоочікуване тепло принесло з собою моровицю. Хворі люди звивалися від болю, як розрізані дощові черв’яки, трусилися від смертельного холоду й помирали, не прийшовши до тями. Ми з Ольгою поспішали від хати до хати, витріщалися на пацієнтів, сподіваючись витягнути з них хворобу, але нічого не вдавалося. Моровиця виявилася занадто сильною.

За щільно зачиненими вікнами в напівмороці своїх халуп стогнали й скрикували перед смертю страждальці. Жінки притискали до грудей маленькі, туго сповиті тільця своїх дітей, в яких ледь жевріло життя. Чоловіки розпачливо накривали дружин, що палали в гарячці, перинами й овечими шкурами. Заплакані діти дивилися на вкриті синіми плямами обличчя своїх мертвих батьків.

Моровиця не здавалася.

Селяни виходили на пороги своїх хатин, підводили очі від дорожньої пилюки й шукали Господа. Лише Він