Шекспір Вільям - Ромео і Джульєтта, Шекспір Вільям

Де побачимось — бог знає.
Холодний, кволий страх мене проймає
і заморожує в мені життя.
Я їх верну, нехай мене розважать.
Гей, мамко! Що їй тут робити?
Сама я гру страшну кінчати маю.
Ось шклянка.
А що, коли це зілля не подіє?
Невже я вийду заміж завтра вранці?
Ні, ні, — мене врятує це: ляж тут.
Кладе кинджал.
А що, коли чернець мені отруту
підсунув зрадою, щоб я умерла,
й щоб не збезчестити себе цим шлюбом,
бо він же поєднав мене з Ромео?
Боюсь, що так. Та ні, це неможливо,
бо він святим до цього часу слив.
Не буду більше й думати про це.
А що, як покладуть мене в могилу
і як прокинуся, закіль Ромео
мене урятувати прийде? Страшно!
А може, задихнусь під тим склепінням,
в чий рот гидкий не віє свіжий вітер,
і буду мертва, як Ромео прийде?
А як не вмру, то чи не може статись,
що, з жахом здумавши про смерть і ніч,
про страховинне місце у могилі
на старовиннім гробовищі, де
багато вже віків лежать у сховку
кістки моїх похованих дідів,
де весь в крові Тібальдо, ледве лігши,
гниє під саваном, куди, як кажуть,
вночі у певний час приходять духи —
о горе, горе! — чи ж не може статись,
що я, так рано вставши — сморід, крик
немовби вирваної мандрагори,
той крик, що розуму збавляє смертним! —
О, що, як вставши я зійду з ума,
попавши у гидких страшидел коло,
й кістками предків гратимусь безумно,
й зірву з кривавого Тібальдо саван,
і, люта, предківський маслак схопивши,
ним рознесу собі шалений мозок.
Що це? Мені здалося, дух Тібальдо,
ганяє за Ромео, що у тіло
йому ввігнав рапіру. Стій, Тібальдо!
Ромео! Ось мій келех: п’ю до тебе!
Кидається на ліжко.

СЦЕНА 4
Покій Капулетті.
Входять синьйора Капулетті й мамка.
Синьйора Капулетті
Візьми ключі й добудь іще коріння.
Мамка
Айви та фініків кричать в пекарні.
Входить Капулетті.
Капулетті
Що, на ногах? Вже другий півень крикнув.
Сигнальний дзвін ударив. Три години.
Доглянь печене, люба Анджеліко,
та не скупій.
Мамка
От клопотун, їй-право!
Йдіть спати, бо заслабнете на ранок,
так бравшися до всього.
Капулетті
Не так я цілі ночі турбувався
за речі менш важливі — й не хворів.
Синьйора Капулетті
А так, ганяв колись мишей, ганяв.
Ось я візьмусь, щоб ти не брався більше.
Виходять синьйора Капулетті й мамка.
Капулетті
Все ревнощі та ревнощі. — Гей, хлопче,
що ти несеш?
Входять слуги з рожнами, дровами й кошиками.
1-й слуга
Для кухні щось, а що — не знаю, пане.
Капулетті
Біжи, біжи.
(1-й слуга виходить).
Внеси сухіших дров.
Спитай у П’єтро, він покаже, звідки.
2-й слуга
Я, пане, маю голову, що зможе
й сама, без П’єтро, відшукати дрова.
Капулетті
Сказав у лад. Ну й хлопець! Відтепер
ти — дерев’яна голова. Вже й ранок.
От-от з музиками прибуде граф.
Музика надворі.
Бо так він умовлявся. О! Вже чути.
Гей, мамко, жінко! Чи ти чуєш, мамко?
Входить мамка.
Буди Джульєтту. Йди, вбери її.
Я ж побалакаю з Парисом. Нубо!
Біжи: адже жених уже прибув.
Біжи, кажу.
Виходять.

СЦЕНА 5
Світлиця Джульєтти. Джульєтта на ліжку.
Входить мамка.
Мамка
Джульєтто! Синьйорино! Чуєш? Міцно спить.
Ягнятко! Панночко! У, полежайко!
Любесенька! Кохана! Наречена!
Ні слова? Ти своє узяти хочеш:
на тиждень виспатись. Ручуся, сюніч
граф ні за чим не постоїть, щоб тільки
ти менше спала. Господи, помилуй,
та що ж бо це — амінь — як міцно спить!
Збудити треба. Панно, панно, панно!
Нехай же граф тебе бере із ліжка.
Він підведе тебе, ще й як. Будь певна!
Та що ж це! Вбрана! Й спить собі в одежі!
Ось я збуджу тебе. Гей, панно! Панно!
Ой лишенько! Рятуйте! Панна вмерла!
Було б мені й на світ цей не родитись!
Гей, aqua vitae дайте! Пане! Пані!
Входить синьйора Капулетті.
Синьйора Капулетті
Що тут за галас?
Мамка
О нещасний день!
Синьйора Капулетті
Та що ж бо?
Мамка
Гляньте лиш! О лютий день!
Синьйора Капулетті
Ой горенько! Дитя моє єдине,
збудися, глянь, бо вмру і я з тобою!
Рятуйте! Клич на поміч!
Входить Капулетті.
Капулетті
Ведіть Джульєтту, ви! Жених прибув!
Мамка
Умерла, вмерла! О нещасний день!
Капулетті
Га! Дайте глянути. Кінець. Холодна.
Спинилась кров, заклякли суглоби.
Вуста давно розлучені з життям.
Окрила смерть її, як ранній іній
вкриває квітку щонайкращу в полі.
Мамка
Нещасний день!
Синьйора Капулетті
О скорбний, скорбний час!
Капулетті
Смерть узяла її, щоб я оплакав,
але вуста мені вона замкнула.
Входять отець Лоренцо й Парис із музикантами.
О. Лоренцо
Що, молода готова йти до церкви?
Капулетті
Готова йти, щоб не вернутись більш.
Перед твоїм весіллям, сину, спала
смерть з жінкою твоєю. Ось вона,
ця квітка, що її зв’ялила смерть.
Тепер-бо смерть і зять мій і наслідник.
Вона взяла мою дочку. Я вмру,
а все життя й достаток — їй зоставлю.
Парис
Чи ж я для того ранку ждав цього,
щоб отаку побачити картину?
Синьйора Капулетті
Лихий, проклятий, лютий, чорний день!
Година, що подібної ніколи
в своїй мандрівці довгій час не бачив!
Одне дитя, одне дитятко бідне,
єдиная утіха і відрада,
і те жорстока смерть украла в мене!
Мамка
О горенько! О скорбний, скорбний день!
О цей нещасний день! Скорботний день!
Найгірший з днів усіх, що знала я!
О день, о день, о день! О лютий день!
Такого чорного ніхто не бачив.
О скорбний день! О скорбний день!
Парис
Одурений, розлучений, убитий!
Тобою, смерте навісна, тобою!
Жорстокою зруйнований ущент!
Хоч я живий — моя любов умерла.
Капулетті
Зневажений, замучений, убитий!
Лиха годино, чом тепер прийшла,
щоб сплюндрувати наше свято пишне?
Дитя моє! Душа, а не дитя!
Ти вмерла! Ох, моя дитина вмерла.
А з нею радість нашу смерть пожерла.
О. Лоренцо
Спиніться! Сором! Не у горі ліки
на горе. Небо й ви по частці мали
в красуні цій; тепер її усю
забрало небо; це для неї краще.
Не одняли ви частку вашу в смерті, —
а частка неба вічно жити має.
Ви піднести її хотіли вище,
бо небо убачали в цім для неї,—
і плачете тепер, як піднеслася
вона превише хмар, на саме небо?
Вн любите її — й в своїй любові,
коли їй добре — плакати готові.
Не тим добро, що довгий шлюб беруть,
а тим, що замолоду в шлюбі мруть,
Втріть сльози й покладіть свій розмарин
на це прекрасне тіло й по звичаю,
в найкращому вбранні несіть до церкви.
Хай нам природа плакати велить,
та плач її нам розум веселить.
Капулетті
Усе, що для весілля є готове,
ви поверніть на похорон, слугове!
Музику нашу — на тужливий дзвін,
весільний сміх — на поминки печальні,
святочний спів — на похоронну пісню.
На тіло це складіть квітки весільні:
хай все у нас обернеться напроти.
О. Лоренцо
Синьйоре, й ви, синьйоро, йдіть до себе.
Й ви, графе, теж; готуйтесь провести
оце прекрасне тіло до могили.
Над вами, небо гнівом оповите.
Непослухом його не прогнівіте.
Виходять Капулетті, синьйора Капулетті, Парис і отець Лоренцо.
1-й музика
Їй право, ми можемо ховати свої сурми та йти собі.
Мамка
Добрі люди, ах! Ховайте, ховайте, бо ви ж знаете, це сумна подія.
Мамка виходить.
1-й музика
Присягаюся, що це можна ще надолужити.
Входить П’єтро.
П’єтро
Музики, гей, музики! "Утіху серця", "Утіху серця"! О! Коли хочете, щоб я був живий, утніть "Утіху серця"!
1— й музика
Нащо "Утіху серця"?
П’єтро
О, музики, тому, що моє серце само награє "У серці в мене туга". О! Утніть мені весело якоїсь сумної, щоб потішити мене.
2— й музика
Марна річ, не до пісень тепер.
П’єтро
Так ви не хочете?
Музики
Ні.
П’єтро
Ну, так я ж вам віддячусь.
1-й музика
Чим же ти віддячишся?
П’єтро
Авжеж не грішми: дотепом, бо ви таки недотепи.
1-й музика
Коли так, то ти лизоблюд.
П’єтро
А чи хочеш від лизоблюда мечем по головешці? Я не буду вашим нотоношею; а дам вам такої ФА та СОЛІ, що солоно буде.
1-й музика
Будь такий добрий, сховай свого меча та виймай свою дотепність.
П’єтро
Ну, так майте ж. Я вас поколошматю залізними дотепами, сховавши свій залізний меч. Відповідайте мені по-людськи:
Коли душа тремтить від мук
і серце сум стискає,
тоді музики срібний згук...
Чому "срібний згук"? Чому "музики срібний згук"? Що ти на це, Бараняча Струно?
1-й музика
Тому, синьйоре, що срібло має приємний згук.
П’єтро
Добре! А ти що скажеш, Скрипко-трьохструнко?
2-й музика
Скажу, що "срібний згук", бо музики грають за срібло.
П’єтро
І це добре! А що ти скажеш, Кобилко?
3-й музика
Ій-право, не знаю, що й сказати.
П’єтро
О! Ну, вибачай: ти ж співака. Я скажу за тебе: отож — "музики срібний згук" тому, що музики рідко мають злото за свої згуки: тоді музики срібний згук нас миттю розважає.
(Виходить, співаючи).
1-й музика
Що за в’їдливий пройдисвіт з нього!
2-й музика
Ік дідьку його, Джакомо! Зайдімо в господу, поки прийдуть голосільниці — то й пообідаєм.
Виходять.

АКТ П’ЯТИЙ
СЦЕНА 1
Мантуя. Вулиця.
Входить Ромео.
Ромео
Коли облесним снам пойняти віри,
веселу новину я ждати маю.
Владар душі сидить ясний на троні,
і цілий день бадьорість надзвичайна
мене підносить любими думками.
Немов знайшла мене кохана мертвим
(сон дивний, що мерцям думки дає)
й таке життя в уста мені відхнула
цілунком, що властителем я звівся.
О, скільки ж то в любові справжній щастя,
що й тінь її так радістю багата!
Входить Балдасаро.
Вість із Верони. Що там, Балдасаро?
Чи від ченця листів мені немає?
А що дружина? В батька все гаразд?
А як Джульєтта? Знов тебе питаю.
Скажи, що добре, й дух мій заспокій.
Балдасаро
Тож заспокійтеся, бо добре їй.
Лежить вона в каплиці Капулетті.
Її ж безсмертна часть — на небесах.
Я бачив, як її у склеп поклали,
і вість про це відразу вам приніс.
Даруйте ви мені цю вість недобру —
я лише виконав наказ, синьйоре.
Ромео
Чи ж правда це? Тоді погасніть, зорі!
Йди, принеси мені перо й папір
та наймеш коней, бо вночі я іду.
Балдасаро
Благаю вас, перетерпіть, синьйоре.
Ваш вигляд дикий та блідий віщує
недобре щось.
Ромео
Цить! Це тобі здалося.
Облиш мене й зроби, як я сказав.
Так від ченця листів мені немає?
Балдасаро
Ні, пане.
Ромео
Ну, нічого. Йди собі.
Та наймеш коней. Я прийду небавом.
Виходить Балдасаро.
Джульєтто, я з тобою сюніч ляжу.
Як це зробити? О, загибель! Швидко
приходиш ти до нас у час розпуки!
Аптекаря згадав я одного —
він тут живе десь — бачив я недавно,
як у дрантя одягнутий, похмурий
він зілля розбирав. Худий він дуже —
нужда його зсушила до кісток.
Висить у хижці в нього черепаха
та алігатор напханий, та інші
подоби риб дивацьких. На полицях —
нужденне зібрання скриньок порожніх,
горшків зелених, пузирів, цвілого
насіння, клоччя, коржиків з троянд,
розкладених кругом про людське око.
На цю нужду сказав я сам до себе:
коли б отрути хто хотів купити —
хоч в Мантуї цей торг карають смертю —
її мерзотник би продав напевне.
О, думка та потребу провістила —
її задовольнить цей непотреба!
Як я пригадую — оце той дім.
Таж свято — і нуждар замкнув крамничку.
Агов, аптекарю!
Входить аптекар.
Аптекар
Хто тут гукає?
Ромео
А йди лишень сюди.