Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

Над Трансильванськими горами вилися вітри, по міжгір'ях купчився морозний туман, міцно пахли соснові ліси, запалені приморозками і на першому хрушкому снігові в горах частіше впадали в очі людям сліди звірів: вовки, лосі, дикі кози, сполохнуті війною, покинувши дикі урочища, подавалися в глиб країни.

7 листопада 12-й полк штурмував висоти "320". Напередодні шанці займали австрійці, а в день штурму ранком заступили їх саксонці, допіру перекинуті з французького фронту. Козаки пішо посувалися кам'янистими, злегка запорошеними снігом схилами. З-під ніг осипалися мерзлі окру-шини каміння, курилася сніжна курява. Григорій ішов поруч Чубатого і винувато, як ніколи сором'язливо посміхаючись, говорив йому:

— Я щось нині торопію... Наче вперше іду наступати.

— Та ну?.. — дивувався Чубатий.

Він ніс свою обтерхану Гвинтівку, держачи. її за ремінь, обсмоктував з вусів ледяні бурульки. . і.

Козаки посувалися під гору нерівними розстрільнямй, ішли без пострілу. Гребні ворожих шанців загрожували мовчанкою. Там, за вибоєм, у німців, ляйтенант-саксонець, з червоним від вітру обличчям і облупленим носом, відкидуючись усім корпусом назад, посміхаючись кричав задиркувато до салдатів:

— Kameraden! Wir haben die Blaumäntel oft ganug gedroschen! Da wollen wir's auch diesen einpfeffern, was est heisst mit uns'n Hühnchen zu rupfen! Ausharren! Schiesst noch nicht J)1

*) Друзі, ми не раз били синьошинельників! Покажемо ж і цим, як мати, з. нами справу. Більш витривалости! покищо не стріляйте!

Ішли в штурм козацькі сотні. Сипалася з-під ніг крихка кам'яниста порода. Підтикаючи краї поруділого башлика, Григорій нервово посміхався. Запалі щоки його, засіяні чор-ною стернею давно неголеної бороди, і вислий ніс, полискували жовтою синявою, з-під намерзлих брів тьмяно, мов зернинки антрациту, світилися очі. Звичайний спокій покинув його. Сьогодні, як ніколи, було йому страшно за себе, за людей. Хотілося кинутись на землю і плакати, і, як матері, скаржитись їй дитячою мовою. Ламаючи в собі кляте почуття, що раптом йому вернулося, пересилюючи сльози, він говорив Чубатому і мружив непевний погляд свій на сивий, притрушений сніжком гребінь, шанців.

— Мовчать. Підпускають ближче. А я боюсь, і Не соромно мені... Що коли зараз повернутись і — назад?

— Чого ти галдикаєш нині? — роздратовано допитувався Чубатий. — Тут, голубе, як у картярській грі: не віриш собі — голову утнуть. Ти на виду пожовтів, Грицьку. Ти або хорий, або... кокнуть нині тебе. Диви! Бачив?

Над шанцями на мить випростався на весь зріст і знову впав німець у короткій шинелі і гостроверхій касці.

Ліворуч Григорія гарний світловусий козак Еланської станиці ідучи то скидав з правої руки рукавичку, то одягав знову. Він раз-у-раз повторював цей рух, квапливо крокуючи, важко згинаючи ноги в колінах і перебільшено голосно покашлюючи. "Наче один уночі йде... силоміць кашляє, — веселить себе", — подумав про нього Григорій. За ним виднілася ластата щока урядника Максаєва, далі виступав Омелян Грошов, твердо виставивши гвинтівку з завернутим на бік ?жалом багнета. Григорій згадав, що Омелян кілька днів тому на поході вкрав у румуна лантух кукурудзи, зламавши оцим багнетом колодку на комірчині. Майже поруч з Максаєвим ішов Кошовий Михась. Він пожадливо курив, часто сякався, витираючи пальці об верхній бік лівої поли шинелі.

— Пити хочу, — говорив Максаєв.

— Мені, Омеляне, чоботи муляють. Не підійду, через них, — скаржився Михась Кошовий.

Грошов перепиняв його злісно:

— Не про чоботи тут мова! Держись, зараз з кулемету німець шмагне.

Після першого ж випалу, збитий з ніг кулею, Григорій, охнувши, впав. Він хотів, було, завинути поранену руку, потягнувся до ладівниці, де лежав бинт, та відчуття гарячої крови, що шибко плюскотіла від ліктя в середині рукава, знесилило його. Він ліг ницьма, і, ховаючи під камінь обважнілу голову, лизнув зразу пересохлим язиком пухнастий закруток снігу. Він йсадібно хапав тремтячими губами розсипчастий сніжний порох, з небувалим страхом і дрожем,., прислухаючись до сухого і гострого поляскування куль і до всеосяжного гуркотіння пострілів. Підвівши голову, він побачив, як козаки його сотні бігли з гори, ковзаючись, падаючи, безцільно стріляючи назад і вгору. Нічим нез'ясовний страх поставив його на ноги і також примусив бігти вниз, туди, до гострозубчастої лямки соснового лісу, звідки полк розвивав наступ. Григорій випередив Грошова Омеляна, що тяг за собою пораненого чотового офіцера. Гро-шов бігцем зводив його крутим охилом; сотник п'яно плутав ногами і, інколи припадаючи до плеча Грошова, блював чорними гальками крови. Сотні лявиною котилися до лісу. На сірих схилах залишалися сірі грудочки забитих; поранені, яких не встигли захопити, злазили сами. Услід гаряче мочили їх кулемети.

"У-у-ка-ка-ка-ка!.." — рвався клоччям суцільний потік пострілів.

Григорій, спираючись на руку Михася Кошового, входив у ліс. На положистій галявині край лісу рикашетили кулі. На лівому флянзі у німців дрібно стукотів кулемет. Здавалось, наче по першому ламкому льоду скаче, видзвонюючи, камінь, кинутий дужою рукою.

"У-у-у-у-ка-ка-ка-ка-ка!.."

— Всипали нам! — мов би радіючи, вигукнув Чубатий.

Притулившись до рудого живота сосни, він ліниво постре-

лював на німців, що перебігали понад шанцями.

— Дурнів учити треба! Вчити! — видираючи у Григорія руку, задихаючись, закричав Кошовий.

— Сука нарід! Гірше! Кров'ю весь зійде, тоді зрозуміє, за що йому на голові кіл тешуть!

— Ти до чого це? — примружився Чубатий.

— Розумний сам розуміє, а дурневі... Дурневі що? Йому силоміць не втокмачиш.

— Ти про присягу пам'ятаєш? Ти присягав, чи ні? — прив'язувався Чубатий.

Кошовий, не відповідаючи, припав навколішки, тремтячими руками згрібав з землі сніг, ковтав його пожадливо, дрібно тремтячи, кашляючи.

V.

Обіч хутора Татарського, на небі, зморщеному сивими хмарними брижами, кодувало осіннє сонце. Там, угорі тихий вітрець тільки злегка поштовхував хмари, сплавляючи їх на захід, а над хутором, над темно-зеленою рівниною Дону, над голими лісами, буяв він міцними струмками, згинав верхів'я верб і тополь, спушував Дін, гнав вулицями табуни рудого листя. На Христониному гармані скуйовджилася погано вивершена скирта пшеничної соломи, вітер, вгризаючись, підрив їй вершок, звалив тонку жердину і враз, підхопивши золотий оберемок соломи, мов на навильнику, поніс його понад двором, закрутив над вулицею і, щедро посипавши порожню дорогу, кинув ощетинений ворох на дах Степана Астахова куреня. Христонина жінка, простоволоса, вискочила на двір, затискаючи колінками спідницю, подивилася, як вітер'*хазяйнує на гармані, і знову пішла до сіней

Третій рік війни помітно відбивався на хазяйстві хутора. Двори, де не залишилося козаків, ширилися розкритими повітками, ветхими оборами, руїна залишала на них свої непоказні сліди. Христонина жінка господарювала з дев'ятирічним синком; Оникіева баба зовсім не господарювала, а на становищі жалмерки бувши, всяко доглядала себе:' рум'янилася, наводила красу і, як бракувало дорослих козаків, приймала хлопчаків років на 14 і більш, про що красномовно свідчили свого часу густо вимащені дьогтем дощаті ворота, що й досі ще зберігали бурі. виказливі сліди. Курінь Степана Астахова порожнював, вікна, відходивши, забив хазяїн дошками, дах подекуди завалився, заріс лопушаггни-ком, на дверях ржавіла колодка, а в розчинені ворота обори, непролазно порослі бур'яном і лободою, повсякчас заходила поблудна . худоба, шукаючи притулку від спеки або негоди. У Томіліна Івана падала на вулицю стіна хати, підтримував її закопаний у землю присішок — видно, металася на хвацькім артилеристові доля за ті німецькі й російські хатки, які зруйнував він, як наводник, ставлячи на приціл і на удар.

І так по всіх вулицях і завулках хутора. На нижньому кутку тільки двір. Пантелея Прокоповича мав путній вигляд: справний, цілий, та й то не всюди. На даху комори попадали від староста бляшані півні, скособочилася комора, деяку негосподарність могло помітити досвідчене око. Не до всього прикладав руки старий; засів зменшувався, а про інше й говорити годі; тільки родина Мелехівська не зменшилася; на місце Петра й Григорія, що тягалися по фронтах, на початку осени породила торік Наталка близнята. Ухитрилася догодити старим, породивши хлопчика й дівчинку. Вагітність Наталка переносила болісно, іноді вона цілі дні не могла ходити через тяжкі болі в ногах, рухалася, тягнучи ногу, кривлячись, але біль переносила твердо, — на смаглявому, змарнілому і щасливому обличчі ніколи він не відбивався. Хвилинами, коли особливо корчило ноги, на скронях у неї бісером проступав піт; тільки з цього здогадувалася Іллівна; хитаючи головою, лаялася:

— Ляж ти, окаяна! Що ти себе мордуєш?

Ясного вересневого дня— Наталка, відчувши наближення пологів, вийшла на вулицю.

— Ти куда це?—'Спитала свекруха.

— До займища. Навідаю корови.

Наталка квапливо вийшла за хутір, оглядаючись, стогнучи, придержуючи руками низ живота, залізла в густі хащі дикого терену і лягла. Вже смеркло, коли вона задвірками пробралася додому. В полотняній завісці принесла близнят.

— Горленько моя! Проклята! Що ж ти це? Деж ти була?— заголосила Іллівна.

— Я від сорому пішла... Тата не сміла... Я чиста, матусю, і їх викупала... Візьміть... — полотніючи, виправдувалася Наталка.

Докійка кинулася по бабу-повитуху. Дарка метушилася, застилаючи решето, а Іллівна, сміючись і плачучи, вигукувала:

— Дарко! Кинь ти решето! Кошенята вони, чи що, що ти їх в решето! Господи, та двоє їх! Ой, господи, хлопчик один!.. Наталонько!.. Та постеліть їй!..

Пантелей Прокопович, почувши на дворі про те, що невістка розродилася близнятами, спочатку руками розвів, потім зрадуваний, посіпавши бороду, заплакав, і ні сіло, ні впало — нагримав на бабу-повитуху:

— Брешеш, парастаснице, — кивав він перед носом старої кігтястим пальцем. — Брешещ. Ще не зараз переведеться Мелехівська порода. Козака з дівкою подарувала невістка. Он невістка, так невістка. Господи боже ж мій. Та за таку милость чим то я їй, сердешній, відквитаю?

Врожайний .був той рік: корова отелилася двійнятами, на Михайла так само вівці окотилися, кози...