Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Справді, добре.

— Нюрашко, плигай, чого ти?! Плигай, Нюрашко!

— Нюрашка Сазонова,— пояснив Іван Разін.— Слухай, який зараз здіймуть вереск.

Він скинув одяг, заліз у воду й нечутно поплив. Стенька зразу ж і згубив його з очей. Потім Іван розказував, що він непомітно підплив до козачок, пірнув і спіймав котрусь за ногу. Стенька почув, як нічну тишу розітнув страшний жіночий крик, від якого похололо в душі. Він з дурного розуму побіг туди й почав гукати брата. Він злякався. Стеньку впізнали по голосу, впізнали й того, хто пірнав,— Ванько Разін. І вхопив він не Нюрашку, а, як на гріх, козачку старшу віком, Феклу Миронову, і без того полохливу, а тут... Тут вона предковічно скрикнула й зникла у воді. Витягли її на берег ледь живу.

Кость Миронов, Феклин чоловік, тієї ж ночі й пішов до Тимофія Разі —вимагати суду над шибениками. Тимофій узяв був близько до серця Костянтинові дорікання, намірився вчинити розправу над синами, тільки-но вони прийдуть додому... але Костянтин занадто розійшовся в кривді й перебрав міру:

— Наплодили гицелів отаких! Вони так і голову комусь одкрутять — шастають уночі. Чого уночі шастати?

— Коли вона в тебе припадочна, то тепер і купатися в річці не можна? —стримано запитав Тимофій.

— Купатися!.. Воно ж, гаденя таке, під них пірнало! Купатися... Купайся собі, а чого його під жінок понесло пірнати? Ясне діло: налякати хотів, соромітник.

— То чого ж це ти до гада прийшов скаржитися? Хіба ж гад тебе зрозуміє? Адже гаденя — від гада.

— Ай справді, дивлюся,— гади. Усе поріддя гадюче — на ножах ходите, зарізяки.

— Навіщо ніж?.. З ганку я й так, без ножа зумію тебе спустити,— зовсім розізлився Тимофій.

Посварилися.

На прощання Кость пригрозив:

— Я сам з ними управлюся! Я їм ноги поперебиваю!

— Це вже — як вийде,— сказав Тимофій.— Спробуй.

Кость пробував. Не вийшло. Не зміг.

Кость Миронов загинув разом з Іваном Разіним у польському поході. Пам'ять про той згубний похід була свіжа, хоч і минуло чимало часу, нила й кровоточила раною під серцем. І тепер бачив Степан... Мучився проклятим видінням: брата Івана, головщика (ватажка козацького загону, полковника), та його осавулів, зв'язаних, ведуть до сукуватої сосни. Іван ступав твердо, кривив в усмішці рота: ніхто не вірив, що козаків повісять, і сам Іван не вірив. Уся провина козаків була в тому, що вони — восени — послали пихатого князя Долгорукого й такій матері, розвернулись і пішли назад — додому: взимку козаки не воювали. Так було завжди. Так робили всі отамани, що брали участь у походах разом з царевим військом. Так учинив і Разін Іван. Князь Долгорукий наздогнав бунтівливий загін, роззброїв... А головщика привселюдно, серед білого дня, повів душити. Це було неймовірно, ніхто не міг цьому повірити. Іван сам зліз на лаву, йому накинули на шию мотузку... Тільки тоді збагнули: це не жартома, не полякати, це — смертна кара. Долгорукий теж був тут... Іван в останню мить з тривогою глянув на князя, спитав: "Ти що, суко?" Князь махнув рукою, лаву вибили з-під Іванових ніг. Так було... І тепер Степан, як заплющить очі, бачить страшну братову муку: б'ється він у зашморгу, звивається всім тілом. І Степан спішив зійти куди-небудь з очей, щоб не бачили і його муку, що відбивалася в нього на обличчі. Ось чого ні за що в світі, видно, не забути!

"Славний цар!.. Славні бояри... Довгорукі: махнув білою ручкою — і нема козака. Отак!"

Степан зціпив зуби і весь напружився від болю: біль різонув по серцю. Щоб заспокоїтися, він тричі проказав собі крізь зціплені зуби: "Мгм, мгм, мгм", немовби погоджувався чи умовляв себе. І пішов у свій намет на струзі.

Довго ще гув табір. Але дедалі тихішим ставав цей гул, дедалі приглушенішим. Тільки найміцніші голови не сп'яніли вкрай; то там, то там біля згасаючих вогнищ стовбичили невеликі гуртки козаків, які стиха про щось гомоніли. Хропіння розлягалося по всьому берегу. Спали — де хто впав. Вартові лишилися на місцях і змінювалися вчасно.

Раптом серед ночі від стругів долинув нестямний жіночий скрик. Він повторився тричі. На стружку з наметом, у якому були молода персіянка зі своєю нянькою, заметушилися. Лунко плеснула вода: когось чи то кинули, чи то сам хтось зірвався. І ще раз нестямно закричала молода жінка...

Степан прокинувся, наче від поштовху. Підхопився, намацав рукою шаблю і, як був у панчохах, шароварах і спідній сорочці, так і вискочив з намету.

— Там щось...— сказав вартовий, вдивляючись у темряву.— Не розбереш... Когось, певно, прищучили. Начебто молодичку...

Степан, минувши хистку сходню, махонув із стружка у воду, вийшов на берег і побіг. Він знав, кого прищучили,— його персіянку, він упізнав її по голосу.

До стружка полонянок біг з другого боку Іван Чорно-ярець.

Коли вони наблизилися, чоловіча постать на стружку метнулася до носу... Хтось там, на носі стружка, загаявся, вглядаючись у той бік, звідки біг Степан; напевно, впізнав його, стрибнув у воду й поплив, сильно гребучи руками. Коли прибіг на струг Іван, а трохи згодом і Степан, плавець був уже далеко.

Біля входу в намет стояла персіянка, тримала рукою розірвану на грудях сорочку, плакала.

— Хто? — спитав Степан Чорноярця. Його тіпало.

— А біс його знає... темно,— відповів Іван. І непомітно сховав за пазуху пістоль.

— Дай пістоль,— сказав Степан.

— Немає.

Степан вихопив у нього з-за пояса дротик і сильно метнув у далекого плавця. Дротик тонко просвистів і з коротким соковитим звуком — вода наче ковтнула його — впав, не долетівши. Плавець, чути було, наддав.

— Далеко,— сказав Іван, прислухаючись до сплесків на річці.

Степан зопалу почав був рвати з себе сорочку, та Іван зупинив:

— Ти що, здурів? Він випливе — і в кущі, а там його до другого пришестя шукатимеш. Він уже біля берега майже...

Підійшла ззаду княжна, почала говорити щось, показуючи на борт. Потягла Степана до борту... Говорила швидко-швидко, так швидко, що Степан не розумів, хоч багато знав по-перському,— міг би іншим разом зрозуміти.

— Що? — не розумів він.— Хто там? Ти скажи мені, хто ота-ам!..— Степан повернув її обличчям до річки, показав.— Отам хто?!

— Еге!..— вигукнув Іван.— Стареньку він, певно, теє — скинув! Він стару туди? —спитав княжну; та втупилась у нього. Іван сплюнув і пішов у намет.— Так і є! — гукнув звідти.— Стареньку турнув — немає.— Вийшов із намету, гукнув до вартового на сусідньому струзі.— Ану, хто там?! Сплигни, пошукай стареньку.

Вартовий розсупонився, стрибнув у воду. Якийсь час пихтів, пірнав, згодом крикнув:

— Ось вона!

— Жива?—спитав Іван.

— Де там!.. Він її, видно, забив ще до того — вся

голова в крові, липка.

Степан болісно розмірковував, хто той плавець.

Хто ж це?

— Фролко! — сказав він.-— Ось хто.

— Минаєв? — здивувався Чорноярець.— Бог з тобою, Степане!.. Ти що?

— Ну... як тебе? — перехилився Степан через борт, де вовтузився вартовий.

— Пашко Хоперський,— відгукнувся той.

— Катай до Фрола Минаєва. Поклич сюди. Мерщій!

— А цю ж куди?

— Відштовхни — хай додому пливе,-—сказав Чорноярець.

Княжна, здогадавшись про щось, захвилювалася, торкнула Чорноярця й почала знаками показувати, щоб стареньку підняли.

— Іди звідси! — зашипів той і замахнувся.— Тебе б туди треба... гадюку чорну.— Іванові мов хто на вухо шепнув — він раптом зрозумів: Степан не помилився у своєму здогаді.

Вартовий побіг до осавульського струга.

— Втратили осавула,— гірко зітхнув Іван. Він тепер анітрохи не сумнівався, що це був Фрол Минаєв, жіночий догідник, ласий до цих солодощів. Знав і те, що Фрол — від отаманового гніву — дремене тепер далеко. А то й зовсім зникне геть з очей. Отаку дурницю утнув осавул!

— На дні морському знайду, гада,— сказав Степан.— Живому йому не бути.

Чорноярцю до смерті шкода було Фрола. В такому гульбищі, звісно, щось та мало скоїтися, але втратити такого осавула... Через кого! Було б хоч через кого.

— Може, вона його сама спокусила,— сказав він.— Чого гарячкувати?

— Я бачив, як він на неї дивиться.

— Розкидаємося отак осавулами,— не відступав Іван.

— Зарубаю Фрола! — гаркнув Степан.— Сказав: зарубаю — зарубаю! Не встрявай.

— Рубай! —теж підвищив голос Іван.— А то в нас їх дуже багато, осавулів, дівати нікуди! Рубай усіх під-ряд, хто на неї гляне! І я дивився — в мене теж очі є.

Степан утупився в нього... Помовчав трохи і сказав благально, але глибоко непогамовно:

— Не доводь до гріха, Іване. По-доброму кажу...

— Чорт навіжений,— неголосно сказав Іван. І пішов із струга.

По дорозі зустрів посильного: той повертався з осавульського струга. Іван зупинив його, спитав приречено:

— Ну?

— Нема Фрола,— сказав посильний. І хотів бігти далі — сказати отаманові.

— Зажди,— зупинив Іван. Подумав, але нічого не придумав, махнув рукою.— Тьху!.. Іди.— Він хотів вигадати якийсь хитромудрий хід, але зразу ж і зрозумів, що все даремно: сталося те, що сталося, нікуди від цього не дінешся. Добре, що хоч Фрол вчасно накивав п'ятами — не минути б йому лиха цієї ночі.

Іван ще трохи постояв... І пішов будити старих: Стиря і розстригу. Щось йому таки спало на думку.

Степан сидів у наметі, підігнувши під себе ногу, коли ввійшли Стир та Івашко Піп. Вони ще не зовсім проспалися; їх похитувало. Але що їм треба робити, вони знали.

— На вогник, батьку,— сказав лицедій Піп, дід блудливий, полохливий, але дотепний балакун і гуляка.

— Сідай,— запросив Степан.

— Ех-хе,— зітхнув Стир.— Який я сон бачив, Тимо-фійовичу!..— І цей теж почав заходити здалеку, його не раз підсилали смирити отаманів гнів на ласку. Іноді йому це вдавалося. Степан любив старого (Стир батько Разіна, Тимофій, були земляками — з-під Воронежа), поважав старого вояку, але не потурав, Стир навіть ображався. "Ти тільки за мертвими журишся!—бовкнув йому одного разу Стир.— Навіщо потім кістки жаліти? Ти краще мене живого вшануй". Степан спохмурнів на це, але нічого тоді не сказав. А вже потім, набагато пізніше, мовби між іншим, спитав: "Ти зозла це? А чи й справді так думаєш?" А Стир і думати забув, не зразу й збагнув, про що каже отаман. "Та що мерців тільки жалію",— нагадав Степан. І допитливо дивився у вічі старому. Стир не розгубився і почав далеко й туманно розводитися, що він так, звичайно, не думає, але іноді йому здається... Степан не дослухав, махнув досадливо: "Чого викручуватися почав? Я тебе звинувачую, чи що? Я ж не звинувачую".