Юрій Сорока - Крос у небуття

– Зрозумів.

Дверцята таксі відчинилися і Артем Підгірний покрокував у напрямку воріт свого будинку.

– Будь обережним, Забузький, – Андрій зняв з запобіжника табельний ПМ і дослав набій у ствол. – Бог його знає, що він з переляку може вкоїти.

– Зрозумів, – вдруге почулося із динаміка радіостанції.

Андрій прочинив дверцята автомобіля і виставив одну ногу на вулицю. Підгірний відчинив хвіртку і зник на подвір’ї. За мить з двору долинув голос Забузького:

– На землю, міліція!

Відповіддю слугував приглушений крик, і хлопець прожогом кинувся назад. Таксі, ревонувши мотором, помчало геть. Можливо, водій не помітив пасажира, який кинувся до його машини, а можливо, просто не схотів бути замішаним у незрозумілу біганину. Підгірний, не спиняючись, кинувся до мотоцикла на узбіччі. Слідом за ним з воріт будинку вискочив з пістолетом у руці Забузький.

– Стій! – крикнув він. – Стій, засранець, стрілятиму!

У відповідь Підгірний пришвидшив біг. Мить – і він біля мотоцикла. Забузький рвонув за ним, але лише сполохав теля, яке мирно спочивало на смарагдовому килимі трави неподалік паркану. Тварина скочила на ноги і струною натягла мотузку, яка утримувала її від мандрівок на проїзну частину. Федір, зачепившись за неї, гепнувся з виглядом полеглого воїна.

– Агов! – почув Андрій обурений крик власника мотоцикла, після чого побіг назустріч утікачеві. Коли до Підгірного залишалося близько двадцяти метрів, мотор старенького «Дніпра» ревонув і мотоцикл зрушив з місця, прямуючи просто на Андрія. Соколовський зупинився і звів пістолет.

– Стояти!!! – загрозливо гаркнув він.

Перелякане обличчя Підгірного зовсім поруч, промахнутись неможливо. Палець намацав спусковий гачок. Намацав і одразу ж відсмикнувся. Цей хлопчина пережив за останні кілька днів надто багато і зовсім не заслужив бути убитим на очах у власних батьків.

Коли мотоцикл пролетів поряд, він опустив руку зі зброєю і клацнув важелем запобіжника.

– Та що це робиться?! – на Андрія переполоханим поглядом дивився власник мотоцикла.

– Все добре, – мовив Соколовський, ховаючи пістолет.

– Та яке там добре! Він мотоцикла у мене вкрав! – чолов’яга швидко відходив від несподіваного шоку, даючи волю обуренню. – Від вас утікав. Хто мені мотоцикла поверне?

– Я сказав, все буде добре, шановний! – прошипів крізь зуби Андрій. – Повернуть тобі твого дракона.

Підбіг засапаний Забузький.

– От шалапут, утік-таки.

Андрій повернувся і покрокував до свого автомобіля.

– В машину, швидко, – махнув рукою наостанок.

Деякий час «Жигулі» петляли покрученими вуличками. Нарешті попереду вони помітили мотоцикл утікача. Підгірний прямував до виїзду з містечка у напрямку обласного центру. Андрій втопив у підлогу педаль акселератора і почав швидко наздоганяти тихохідний «Дніпро». За хвилину вони пролетіли кільце на виїзді з Дунаївець, проминули АЗС праворуч від траси і виїхали на прямий відтинок шляху. Забузький відчинив бічне вікно, приготувавшись стріляти по колесам. Кілька разів зводив руку, але одразу опускав – очевидно боявся влучити у Підгірного.

– Чорти б тебе взяли, Артем! – крикнув нарешті і поглянув на Соколовського. – Якщо кинеться у поля, утече!

– Сам знаю, – зосереджено відповів Андрій. – Стріляй по колесу коляски.

Забузький кивнув і відкрив вогонь. Перша куля вдарила у асфальт поряд з колесом, другої і третьої Соколовський не помітив, зате після четвертого пострілу колесо важко навантаженої коляски луснуло і мотоцикл почав вихляти дорогою. Мить – і мотузки, які утримували дерев’яні колоди, порвалися, а дрова покотились шляхом. Щось з силою вдарило у праву передню підвіску автомобіля і він різко нахилився на правий бік.

– Шарова, чорт забирай!!! – встиг крикнути Забузький.

Андрій вимкнув запалення і обережно зупинився на обочині. З полегшенням помітив, що мотоцикл Підгірного з’їхав з дороги, нахилився й важко упав на бік. Артем встиг зіскочити і тепер, накульгуючи, біг до лісосмуги, що відокремлювала дорогу від поля.

– Ну, шибеник, зараз я тобі покажу! – Андрій вискочив з пошкодженої машини і за кілька секунд нагнав утікача. З насолодою помсти зацідив йому кулаком між лопаток, повалив і сів верхи, дістаючи з кишені кайданки.

– Все, хлопче, приїхали. Тихо лежи, я часом буваю нервовим.

Коли підійшов Забузький, він вже зводив затриманого на ноги. По обличчю у того струмками текли сльози.

– Ну куди ти тікав, бовдуре? Мотоцикла сусідові побив, нам машину! Тьху… – махнув рукою Федір.

– Я нічого не зробив, пустіть, – мовив тремтячим голосом Підгірний. – Я нічого…

– Чого ж утікав?

– Вибачте, хлопці…

Андрій вивів затриманого на узбіччя і наказав сісти. Поглянув у бік селища, від якого встигли від’їхати більше аніж на кілометр. Звідтам, набираючи швидкість, летіла біла «Таврія» дільничного. Коли Підгірний побачив міліцейський мундир дільничного, з полегшенням зітхнув і затулив очі. Із здивуванням подумав, що кілька днів тому помислити не міг, як зрадіє людям у погонах.

29 квітня 1996 року 19.00.

МВ УМВС України Кам’янця-Подільського

Андрій зацікавлено розглядав Підгірного. Затриманий сидів, похнюпившись, на стільці посередині кабінету. Мовчав. Соколовський відчув, що його дивує вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смерті та несподівано врятувалася із них. Врятувалась у той час, коли жодної надії на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати від долі? Потрібно радіти життю і молодості, дихати на повні груди. Але Артем Підгірний не виглядав щасливою людиною. Він мав вигляд загнаної у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихідь і прихований гнів.

Андрій клацнув запальничкою і припалив.

– Ну, Артеме, розповідай, – нарешті розпочав бесіду, кинувши на стіл документи затриманого, які досі недбало розглядав.

– Про що розповідати? – запитав затриманий.

– Про все розповідай. На кого вчився, ким зробився… Все.

– Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Підгірний.

Андрій видихнув хмаринку сизого диму і поглянув поверх голови співрозмовника на потріскану штукатурку стіни.

– Добре. Ну, хоча б розкажи, який інститут закінчив?

– Чернівецький університет.

– Який факультет?

– Біологія і географія.

– Чудові дисципліни. Ти вчитель?

– За освітою…

– Так ось, за освітою. Тебе держава вивчила в університеті, аби ти ніс дітям розумне, добре й вічне.

– Якось так.

– А як ти можеш донести до них розумне, добре й вічне, коли ти став бандитом? – звів брови Андрій.

– Я не бандит.

– Хто ж ти?

Підгірний знизав плечима і промовчав.

– Мовчиш? Тоді я тобі дещо розповім. Про «Форд», який втопили у Смотричі кілька днів тому. Про три холодні трупи у його салоні, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповісти й про спроби вище названих товаришів зайнятись рекетом і підім’яти під себе кількох комерсантів. Ти про це нічого не знаєш?

– Нічого.

Андрій хмикнув. Таких наївних хлопчаків він колов десятками. Усі вони спочатку вдають з себе розумників, потім намагаються відмовчуватися, а врешті кажуть і пишуть все, що від