Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

й гос­по­ди­ня слу­ха­ли-слу­ха­ли та й слу­ха­ти пе­рес­та­ли, їм ос­то­гид­ли ті кри­ки, те ве­ре­щан­ня ду­жих го­лосів, що ніби не зміщу­ва­лось в тісненьких по­ко­ях. А ба­си ви­гу­ку­ва­ли з зав­зят­тям: гоп-гоп-гоп! гуп-гуп­туп! піф-паф-піф-паф! - так зав­зя­то, що шиб­ки в вікнах тро­хи не дзвеніли.

Матушка за­ту­ли­ла ву­ха до­ло­ня­ми. Софія Ле­онівна, міцніша й ви­держ­ливіша на нер­ви, тільки осміха­лась. Пе­респівав­ши тричі арію, співці знай­шли якусь дру­гу арію в тріо і знов по­ча­ли роз­би­рать та справ­ляться. Знов заб­ренькав фор­теп'ян, по­ча­лись кри­ки та вик­ри­ки й навіть зма­ган­ня та лай­ка. Але чим далі, арія пішла зручніше. Співа­ки співа­ли з зав­зят­тям, аж самі се­бе слу­ха­ли, бо го­ло­си в їх бу­ли ду­же здо­рові й чу­дові. Лев­ко знов знай­шов якусь підхо­жу для їх арію. Після тієї арії во­ни знов зга­да­ли за «Стрільця» і вхо­пи­лись за йо­го. «Гоп-гоп, піф-паф! гоп-гоп!» не­на­че аж тріща­ло й ля­ща­ло в ву­хах у ма­туш­ки. Лев­ко схо­пив­ся з місця, хо­див по залі й на ра­до­щах аж ма­хав ру­ка­ми й дриґав но­га­ми.

- Ой ко­ли б во­ни вип­ро­ва­ди­ли то­го «Стрільця» або в са­док, або й десь далі, на лу­ки та мо­чарі, та там і го­па­ли, про ме­не, хоч і цілий день! - про­мо­ви­ла ниш­ком ма­туш­ка до Софії Ле­онівни. - Їй-бо­гу, вже далі не ви­дер­жу: ву­ха лус­нуть!

І во­на хап­ком вий­шла з світлиці, за­ту­ля­ючи до­ло­ня­ми ву­ха; а співці, нітрош­ки нев­ва­жа­ючи на неї, тільки осміхну­лись і не вга­ва­ли, і навіть ні на од­ну хви­ли­ну не спи­ня­лись. Арія йшла за арією раз у раз, бо во­ни са­ме розспіва­лись. Усі три бу­ли співучі й по­етичні на вда­чу. За­чеп­лені нер­ви са­ме роз­во­ру­ши­лись і розд­ра­ту­ва­ли­ся. Співці несвідо­мо по­чу­ва­ли якусь пот­ре­бу вдо­во­лить свою співацьку жа­гу й са­ме роз­хо­ди­лись. Во­ни бу­ли ладні співать й ви­гу­ку­ва­ти то­го «Стрільця» хоч би й до смер­ку, так він при­пав до їх співацької впо­до­би.

- Цур вам, пек вам з ва­шим «Стрільцем», - і собі гук­ну­ла Софія Ле­онівна, бо й її ву­ха вже далі не ви­дер­жу­ва­ли. Во­на схо­пи­лась з стільця й поп­ря­му­ва­ла до две­рей та й утек­ла в при­хо­жу.

- Куди ж це ви тікаєте? А хто ж нас слу­ха­ти­ме, як усі слу­хачі повтіка­ють? - гук­нув Лев­ко і, наз­дог­нав­ши Софію Ле­онівну, вхо­пив її за обидві ру­ки та й по­тяг на­зад.

Між ни­ми по­ча­лась тя­га­ни­на та вой­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна пру­ча­лась, Лев­ко не пус­кав і сми­кав її за ру­ку та цуп­ри­ку­вав на­зад. Ольга Павлівна ви­зир­ну­ла з две­рей і вгляділа те, ніби ди­тя­че вой­ду­ван­ня, але схо­же на за­ли­цян­ня або й же­ни­хан­ня. Во­на рап­том од­хи­ли­ла го­ло­ву за одвірок і схо­ва­лась з осміхом на ус­тах.

«По яко­му це во­но? - май­ну­ла в неї дум­ка. - Чи це во­но в їх по-па­ру­боцькій, чи, мо­же, по-сього­час­но­му, по мод­но­му… Щось ця на­ша невістка тро­хи заздрінна… в сто­сун­ках до па­ничів. Ду­же вже во­на вольно по­во­диться з моїм діве­ром… А мо­же й з інши­ми па­ни­ча­ми во­на так са­мо по­во­диться…»

Вечірній чай пи­ли вже смер­ком в сад­ку під ста­рою гілляс­тою гру­шею. Після чаю знов по­ча­лись співи. Чу­дові го­ло­си дзвеніли, аж роз­ля­га­лись по сад­ку та по ле­ва­дах. Отець Зіновій дав­но співав вкупі з доб­ри­ми го­ло­са­ми й не­на­че не міг наспіва­тись, бо в йо­му таївся теж ар­тист, кот­рий тільки ви­пад­ком пот­ра­пив у ря­су. Він був ла­ден співать з гар­ни­ми співця­ми хоч би й до півночі. Вже над­ворі по­ночіло; най­мич­ка при­нес­ла лам­пу й пос­та­ви­ла на столі. Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чу за­ма­ну­лось гра­ти в кар­ти. До карт зап­ро­си­ли й Софію Ле­онівну. Ма­туш­ка пішла до пе­карні пек­лю­ва­тись ве­че­рею. Не­за­ба­ром зійшов місяць. Ніч бу­ла яс­на та теп­ла. Кар­тярі гра­ли сли­ве до глу­пої ночі. В пе­карні бу­ла кру­та­ни­на з ве­че­рею. Най­мич­ки кру­ти­лись, як му­хи в ок­ропі, го­ту­ючи па­ра­до­ву ве­че­рю для гос­тей. Гості ще й після ве­чері дов­го не ля­га­ли спа­ти. Ар­тист та йо­го жінка, як зви­чай­но бу­ває в опер­них співців, зу­чи­лись в місті обідать аж після опе­ри, в другій го­дині ночі, а ля­га­ли спа­ти аж у третій. Їм і те­пер не хотілось спа­ти. Вже в глу­пу ніч все вга­му­ва­лось. Світло по­гас­ло, і все в домі й в оселі за­тих­ло.

Другого дня ха­зяїни й слу­ги своїм зви­чаєм му­си­ли вста­вать вдосвіта. Усі хо­ди­ли ніби сонні. Ар­тист і йо­го жінка спа­ли сли­ве до півдня, бо поз­ви­ка­ли в місті спа­ти до два­над­ця­тої го­ди­ни, - до цього раннього ран­ку в ар­тистів. Ольга Павлівна звеліла нас­та­вить са­мо­вар. Са­мо­вар кипів-кипів та й годі ска­зав. Ар­тист не вста­вав і аж хріп у кабінеті. Сіли пи­ти чай самі. Лев­ко встав, про­чу­мав­ся й по­хап­цем сів за стіл до чаю, позіха­ючи раз у раз без­пе­рес­тан­ку. Вже й са­мо­вар про­хо­лов, вже й по­суд по­ми­ли й поп­ри­би­ра­ли на столі, а гості все ви­ка­чу­ва­лись в пос­телі. Ма­туш­ка пішла до пе­карні, щоб за­га­дать Ївзі на­го­ту­ва­ти, що на­ле­жа­лось до обіду. В пе­карні знов по­ча­лась тя­га­ни­на. Ар­тист ще зве­чо­ра про­сив, щоб йо­му всма­жи­ли на обід си­во­рак­шу. Ма­туш­ка бу­ла гид­ли­ва, хоч зна­ла, що лю­де їдять си­во­ракш. До­ве­лось Ївзі сма­жить си­во­рак­шу й кач­ку в ри­ноч­ках нарізко, а кур­ча­та ок­ро­ме. В Ївги побільша­ло ро­бо­ти. Ма­ша не по­ма­га­ла Ївзі ні в чо­му й не бра­лась ані за хо­лод­ну во­ду.

Вона не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од пе­карні, і, заб­рав­ши дітей в са­док, во­на тільки по­ход­жа­ла по са­доч­ку та виспіву­ва­ла під самісіньки­ми вікна­ми ко­ло пе­карні міські трак­тирні ро­ман­си:

А ка­кой-то в сир­ту­ке

Держит Ка­тю на ру­ке,

Целует ее, це­лу­ет ее.

Она его це­ло­ва­ла,

Его це­поч­кой иг­ра­ла,

Просила ча­сов, про­си­ла ча­сов…

- А бо­дай ти лус­ну­ла з твоїми «ча­са­ми»! - про­мо­ви­ла Ївга до няньки.

Ївгу аж злість бра­ла, що ця міська най­мич­ка, та­ка са­ма, як і во­на, ні в чо­му не по­ма­гає їй, а тільки виспівує пісень в сад­ку, ніби справ­деш­ня пан­на. Во­на якось несвідо­мо од­ра­зу зне­на­виділа цю міську гор­до­ви­ту най­мич­ку, для кот­рої му­си­ла ще й си­во­рак­шу сма­жить ок­ре­ме в ринці, бо чу­ла, що в Києві міща­ни їдять си­во­ракш та га­лок. Од за­вид­ли­вості та не­на­вис­ності до Маші во­на зу­мис­не тільки по­ка­па­ла мас­лом си­во­рак­шу, щоб во­на вис­ма­жи­лась на су­хар і щоб Ма­ша по­ла­ма­ла свої дов­ге­лецькі зу­би за обідом.

Вже опівдні ар­тист і йо­го жінка повс­та­ва­ли й по­ча­ли вми­ва­тись. Ма­туш­ка за­га­да­ла Маші нас­тав­лять вдру­ге са­мо­вар, але Ма­ша втек­ла в са­док і оче­ви­дяч­ки це хотіла браться за са­мо­вар. Дру­га най­мич­ка, гор­нич­на Мот­ря, му­си­ла са­ма нас­тав­лять вдру­ге са­мо­вар. Са­мо­вар сто­яв на столі до са­мо­го пізнього сільсько­го обіду.

Після чаю Фле­гонт Пет­ро­вич з Лев­ком знов за­ду­ма­ли йти на вло­ви. Обид­ва бу­ли над­то пад­ко­виті до вловів і ду­же лю­би­ли ти­няться по га­ях та зе­ле­них