Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

лу­ках, та оче­ре­тах, бо обид­ва ще й до то­го лю­би­ли і зе­лені гаї, і ле­ва­ди, й лу­ки. Над­ворі бу­ла го­ди­на. Сон­це ся­ло й не­на­че ма­ни­ло їх в гаї та лу­ги. По­го­да спри­яла вло­вам як­най­кра­ще. Обид­ва заб­ра­ли руш­ниці, пок­ли­ка­ли со­ба­ку й знов по­тяг­лись по­над річкою по га­ях та лу­ках вже на дру­гий бік, аж до Білої Церк­ви. Обид­ва гу­ля­ли по чу­до­вих ни­зи­нах та бе­ре­го­ви­нах між дво­ма пас­ма­ми гір та горбів і не ду­же-то й ква­пи­лись стрілять будлі-яку ди­чи­ну.

Знов до­ве­лось жда­ти їх з обідом сли­ве до ве­чо­ра. Ма­туш­ка вже сер­ди­лась; сер­ди­лись і най­мич­ки. Тільки Ма­ша ні на що не вва­жа­ла, не кло­по­та­лась ні за що, і без со­ро­му пішла з Пет­ру­сем теж на вло­ви, - на греб­лю до пит­ля, де во­на роз­див­ля­лась на мо­ло­дих офіціалістів, що вря­ди-го­ди ви­хо­ди­ли на ґанок з пит­ля роз­ва­жить се­бе з нудьги та й по­ди­ви­тись на гар­неньку приїжджу ки­ян­ку.

Вловчі приб­лу­ка­лись до гос­по­ди вже як сон­це ста­ло на вечірньому прузі, зад­ри­пані та за­ля­пані баг­ном, але з та­ким апе­ти­том, що й вов­ки їм по­за­ви­ду­ва­ли б. Знов до­ве­лось їсти пе­рес­то­яну стра­ву та пе­рес­ма­же­ну су­ху пе­че­ню. Ар­тис­тові по­да­ли в ри­ночці сма­же­ну си­во­рак­шу, але си­во­рак­ша ви­сох­ла, як су­хар. Ар­тист тро­хи не по­ла­мав собі зубів і ткнув си­во­рак­шу в зу­би своїй со­баці. Го­лод­на со­ба­ка пот­ро­щи­ла її в зу­бах, од­ра­зу про­ковт­ну­ла і тільки об­ли­зу­ва­лась.

Наприкінці обіду приїха­ли два ар­тис­ти те­но­ри, Завіновський та Чернявський. Во­ни бу­ли з дру­го­го су­меж­но­го повіту, їха­ли до своїх батьків ба­тю­шок на ва­кації й по до­розі за­вер­ну­ли до Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча, щоб по­ди­виться на йо­го да­чу й одвідать йо­го. Але ар­тис­то­ва да­ча бу­ла ще не по­ла­год­же­на, і во­ни за­вер­ну­ли до от­ця Зіновія, бо Завіновський до­во­див­ся йо­му бра­том в дру­гих. За­ку­сив­ши й ви­пив­ши по чарці після до­ро­ги, ар­тис­ти пішли з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем по­ди­ви­тись на шко­лу. За ни­ми пішла й Софія Ле­онівна, а за нею, як зви­чай­но, по­си­па­лась дітво­ра й поп­лен­та­лась Ма­ша. Ог­лядівши шко­лу, во­ни вер­ну­ли­ся до от­ця Зіновія в світли­цю по­ку­ри­ти та по­ба­ла­кать. Обид­ва ар­тис­ти бу­ли мо­лоді й ще не­дав­но вис­ту­пи­ли на сце­ну. Обид­ва бу­ли ви­сокі, дов­го­шиї, тонкі ста­ном, жваві та про­ворні. Завіновський був чор­ня­вий, аж смуг­ля­вий, Чер­нявський був делікат­ний, ру­ся­вий, з ка­ри­ми яс­ни­ми очи­ма. Завіновський од­ру­живсь з яко­юсь ар­тист­кою, але вже й розійшов­ся: во­на пішла соб, а він ца­бе, бо бу­ли «обоє ря­боє» і обоє бу­ли нев­датні суп­ря­жичі в житті. Він вже був зібрав собі п'ять ти­сяч кар­бо­ванців, але, розійшов­шись з жінкою, чи з нудьги, чи з до­са­ди вже й про­гай­ну­вав ті гроші.

Отець Зіновій поп­ро­сив ар­тистів заспівать яку-не­будь арію. Ар­тис­ти поз­на­хо­ди­ли якісь співи в тріо й роз­по­ча­ли співи. Ольга Павлівна й Софія Ле­онівна посіда­ли й з охо­тою слу­ха­ли їх чу­дові співи.

Але врешті отець Зіновій якось зга­дав за арію з «Стрільця» і поп­ро­сив заспівать її, ще й сам прис­тав до їх. Цей «Стрілець» вже тро­хи ля­кав паній. Дужі го­ло­си кри­ко­ну­ли з усієї си­ли. Роз­ляг­лось по по­ко­ях: гоп-гоп! гуп-гуп! Вікна в по­ко­ях не­на­че за­лу­ща­ли, ніби в світлиці задз­во­ни­ли в усі дзво­ни. Ользі Павлівні бу­ла не­ви­держ­ка, - во­на втек­ла з по­коїв і звеліла по­да­вать са­мо­вар в са­док під гру­шу, щоб на та­кий спосіб ви­ма­нить цих кри­кунів з по­коїв на простір в са­док. Во­на зна­ла з досвіду, що на тих співаків ча­сом ніби бу­ва­ють нас­лані зна­хурські крик­ливці. А крик­ливці без­пе­реч­но бу­ли нас­лані - чис­тим повітрям, по­езією чу­до­вої місци­ни, по­езією садків та гаїв. Усім за­ма­ну­лось співа­ти й ви­ли­вать по­етич­ну нап­ра­ву душ в співах та в гу­ках, та в гар­монії чу­до­вих арій.

Панії посіда­ли ко­ло сто­ла. Ольга Павлівна по­на­ли­ва­ла чай в ста­ка­ни. Але співа­ки й гад­ки не ма­ли за чай. Во­ни знов роз­по­ча­ли сво­го навісно­го «Стрільця», по­чу­ва­ючи ши­ро­кий простір для своїх міцних та ду­жих гру­дей. Під гіллям груші, ос­то­ронь од сто­ла, во­ни вда­ри­ли го­ло­са­ми так, що спов­ни­ли гу­ком увесь са­док, ніби ве­ли­чез­ний те­атр. Го­ло­си розг­ля­га­лись і по сад­ку, і по оселі і лу­ною од­гу­ку­ва­лись, че­рез су­меж­ний з сад­ком вигін, в зе­ленім старім ліску, од­гу­ку­ва­лись і по дру­гий бік ви­го­ну на ви­со­ких п'ятьох ба­нях церк­ви. Лю­де спи­ня­лись на шля­ху й з ди­ва на­че очамріли та витріща­ли очі на са­док, звідкіль ішов який­сь не­чу­ван­нй чарівний спів.

- Ну та й ре­пе­ту­ють! Ну та й ґвал­ту­ють, не­на­че до їх прис­ту­пає! - го­моніла ма­туш­ка до Софії Ле­онівни. - Ще доб­ре, що за­ма­ни­ла їх у са­док, бо в світлиці й вікна б по­лус­ка­лись.

- Це во­ни не­на­че при­бу­ли на гаст­ролі, їм, ма­буть, все уяв­ляється, що во­ни на гаст­ро­лях, і на їх, ма­буть, най­шло сільське натх­нен­ня, бо в ме­не во­ни ніко­ли не ви­гу­ку­ва­ли так здо­ро­во, як оце ту­теч­ки в вас у сад­ку, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна.

Нагупавшись та на­го­пав­шись до­нес­хо­чу, гості посіда­ли за стіл і хап­ки сьорба­ли чай якось нер­во­во, не­на­че ха­па­лись, поспіша­ючи в те­атр на служ­бу. На­пи­лись чаю й по­ча­ли роз­мов­лять про ар­тис­тичні й оперні спра­ви.

Сонце за­хо­ди­ло, не­на­че па­да­ло в зе­ле­ну бе­зод­ню на да­ле­ких оче­ре­тах та га­ях. Пиш­но­та на ро­же­во­му за­ході, в синьому небі, на зе­ле­них лис­ню­чих лу­ках, в синій да­лечі лісів, на гор­бах знов вик­ли­ка­ла в співунів хіть до співів. Над­ворі бу­ло ти­хо, як у по­ко­ях. Шум та гам на селі сти­шу­вавсь і ніби за­ми­рав. Зе­ле­на зем­ля й синє не­бо не­на­че дріма­ли в ле­геньких сутінках. Над­ворі пот­рош­ку смер­ка­ло. Вечірня по­езія мах­ну­ла кри­лом над сад­ком, над річкою та зе­ле­ни­ми оче­ре­та­ми. По­топ­та­ний за­каб­лу­ка­ми ка­ну­пер та м'ята роз­ли­ва­ли па­хощі. Ре­зе­да ніби роз­ли­ва­ла тон­кий аро­ма­тич­ний со­лод­кий дух, що про­ми­ку­вавсь в повітря поміж гіллям. Співа­ки за­тяг­ли чу­до­вої арії в тріо. І чу­дові бу­ли їх співи не для публіки, а для се­бе! Скільки щи­ро­го по­чу­ван­ня, скільки по­езії ви­ли­ва­лось з їх мо­ло­дих душ під синім не­бом! То бу­ли щирі й по­етичні співи по­етич­них на вда­чу душ, співи щи­ро­го ар­тиз­ма й штучн­нцт­ва, а не співо­во­го бай­дуж­но­го ре­мест­ва, як здебільшо­го бу­ває в те­ат­рах на сцені, де час­то співці од­бу­ва­ють по­винність, як се­ля­ни од­бу­ва­ли ко­лись пан­щан­ну по­винність.

І Софія Ле­онівна, і Ольга Павлівна, під по­ди­хом по­етич­но­го ве­чо­ра та співів, не­са­мохіть слу­ха­ли, не роз­мов­ля­ли, не­на­че зчамріли од співу. Во­ни обидві по­за­ду­му­ва­лись. Ольга Павлівна зітхну­ла. На той час во­на за­бу­лась і за гар­ми­дер в по­ко­ях, і за клопіт в пе­карні. Тихі ме­лодії, чарівні, як синє не­бо та ро­же­вий захід, на­ве­ли на кло­пот­ли­ву та за­по­пад­ну гос­по­ди­ню ти­ху за­ду­му й по­езію. В неї сер­це не­са­мохіть взру­ши­лось. Щось ми­ле, приємне за­во­ру­ши­лось в її серці, в її уяві. Їй чо­гось зга­да­лись і ніби при­вид­жу­ва­лись давніші ча­си,