Нечуй-Левицький - Українські гумористи та штукарі, Нечуй-Левицький

- Ти мене любила три дні, а я тебе зовсім таки ні. Моя ти задрипана посмітюхо! Ти та птаха, що курчата хапає (ворона); ти той соловейко, що в болоті співає тоненько (жаба), ти та птиця з полив’яним носом, що тих соловейків клює (чапля).

Як часом Антін розсердиться на яку-небудь дівчину за те, що вона одвертає од його лице й не хоче з ним говорити, тоді він починає сипати компліменти зовсім-таки не делікатні.

- Ти петербурзька корова, херсонська дрохва. Ой, не люблять мене сьогодні дівчата! Піду та з горя в Росі втоплюся, або візьму вірвечку та на колисці повішусь ще й ногами дриґатиму до самісінького вечора, поки не здохну, та з колиски просто в пекло чортам на сніданок.

- То йди та топись! Стрибай з скелі в Рось! - кажуть йому дівчата.

Антін робить плаксиву міну.

- Так мене дівчата люблять, що я за кулаками й світу не бачу, - промовляє він, скривившись.

- Ану, заплач! - сміються парубки.

Антін надуває губи й починає пхикать, як пхикають маленькі діти, та все гірше та гірше. Він розквасив губи і втирає очі кулаками та щиколотками по-дитячій. Він удає дитяче пхикання, дитячий плач натурально до найвищої міри. його лице плаче, от-от заридає, заллється, дитячим плачем, а очі сміються. Він лукаво й хитро позирає з-під кулаків на дівчат. Дівчата регочуться. Кожний актьор позавидував би його жартовливому плачу й смішним очам.

Давши покій красуні Олені й іншим кращим дівчатам, Антін вибирає нову жертву для своїх жартів в іншому стилі. Йому припала охота жартувать, неначе в йому засіло сім дідьків жарту й не дають йому спокою ані на одну хвилину. Він вибирає між дівчатами найпоганшу, Варку. Підступивши до неї близенько, Антін складає кулаки й, згорнувши руки навхрест, б’є ними з усієї сили себе в груди так міцно, що груди аж гудуть, мов порожнє барило. Антін зітхає так глибоко, неначе його вразило якесь велике горе. Закинувши голову назад, він пускає очі під лоб, ще раз глибоко з самого дна зітхнувши, мов ковальський міх, вимовляє неначе од великої туги: ох!

Його ворушливе лице, його очі так виразно виявляють Тугу, що, глянувши на його, несамохіть подумаєш: пропаде Антін од безнадійного кохання! він сам собі смерть заподіє.

Варка розуміє Антонові смішки, націлені на неї, і одпихає його рукою. Вона нервова, поважна й сердита; жартів вона не любе.

- Одчепись од мене, сатано! - гукає сердито Варка.

- Ой, вмру, таки сьогодні ввечері вмру за тобою! Побачиш! Вмру! не діжду, поки й сонце зайде, серденько моє, моя зіронько, моя ти цокотушечко, моя щебетушечко! - щебече Антін найделікатнішим солоденьким тихим тоном і наближає своє лице трохи не до самісінького Варчиного лиця.

- Про мене, вмирай хоч і зараз! Не буду за тобою плакати, - каже Варка, оступаючись на один ступінь од Антона.

Антін трохи ніби зобидився й кидає стріли Купідона вже з другого лука.

- Ой ти моя Мелетрисо Кирбитівно, моя Мелегеріє Султанівно! Ой ти ж моя вершо в болоті, моя турецька скрипочко! Ой господи, як я тебе люблю! Так люблю, як собака цибулю: така ти молоденька, що вже тебе вкрила цвіль та пліснява!

Варка сердиться; вона починає лаятись не на жарти. Антін бачить, що непереливки, боїться, щоб не переборщить. Він знає міру, знає, що од Варки час оступиться. Він знов іде до Олени.

- Ой серденько! хоч подивись на мене чорними оченьками.

Олена одвертає голову й дивиться вбік.

- Дівчата! котра мене любить, та на мене не дивиться, - командує Антін.

Олена швидко повертає голову, але дивиться скоса на Антона; вона дає тим знак, що не любить Антона.

- Аба! таки подивилась на мене хоч скоса, не втерпіла. А що! Я таки знав, що ти мене любиш, та тільки соромишся на мене дивитись, - просто каже Антін.

На парубків, навіть на своїх приятелів на гулянці Антін сипле епітетами, зовсім вже не делікатними й не дуже приємними.

- Гей, ти, глеку макітровичу! рипиця, капиця! смердячий єгипецький одуд! Бова королевич! Єруслан Лазаревич! чумацька мазниця! одставний глиняник! одставноі кози барабанщик! цебто тієї кози, котру показували колись приходьки великоруси, що водили придомашнених ведмедів.

- Хто ж ти такий, коли в тебе все глеки макітровичі? - питали в Антона парубки.

Антін стає в величну позу, приставляє показувальний палець до чола і, взявшись в бік лівою рукою, одповідає:

- Я? О, я велике цабе! Я був колись Георг аглицький милорд, а тепер я став одставної мазниці квач!

Епітет, так щиро й немилосердно прикладений Антоном до своєї особи, піднімає веселий сміх між дівчатами та парубками.

От на шляху далеченько од шинку заманячила висока сухорлява постать в черкешиновому сіртучку, в старому картузі з здоровим козирком, в старих дешевеньких рябих панталонах; то йде пан Зануда, стеблівський вбогий шляхтич. Він звертає до шинку, щоб з нудьги побалакати з сусідами, котрі сидять рядочком під шинком на призьбі. Пан Зануда бідний, бідніший од заможного мужика, але він гордовитий, бундючний по-шляхетському од надмірної пихи й свідомості своєї шляхетської вартності, ще й до того чваньковитий. Якби йнять віри панові Зануді, батько його дослужився до чину бригадира. Од свого батька бригадира пан Зануда перейняв деяку, сказати б, військовість: він ходив, випнувшись, задерши голову вгору, волосся зачісував по моді часів імператора Олександра Благословенного: над лобом в його стримів гребінь, неначе в півня; васильки на висках намазував оливою, прилизував, неначе їх кішка прилизала, так що вони прилипали до висків і кінчиками були закручені до брів.

Антін Радивиловський одним скоком скочив, опинився позад пана Зануди й достоту передражнює його ходу й манери: він стає навшпиньки, вирівнюється, витягується, як струна, задер носа до неба й туди ж задирає козирок свого картуза.

Він удає бригадира в третій редакції, швидко насовує волосся на виски, повертає його до брів і швиденько тріпає їх наперемінку то однією, то другою рукою зовсім так, як кіт вмивається лапами. Такий жест пан Зануда практикував в церкві при службі божій на льоду на Ордані й при інших схожих випадках.

В стовпищі піднімається регіт, але пан Зануда велично сунеться далі: він знає, що Антін виробляє позад його, але з гордим нехтуванням дивиться на ці хлоп’ячі штуки Антонові, як той баский кінь не вважає й не оглядається на маленького цуцика, що гавкає позад його.

На небокрузі