Олександр Олесь - Поезії. Книга X, Олександр Олесь

style=""> 

Він лежав, мовчав і думав

Про озера срібноводі,

Про безмежну радість льоту

Там десь, поруч з журавлями.

 

Але знав він, що ніколи

Ні йому, ні білій зграї

Не летіть шляхами тими,

Що їх прадіди літали.

 

27.09.1927

 

«Вітер теплий, вітер дужий…»

 

 

Вітер теплий, вітер дужий

Налетів, як буря, з півдня

І обдав палким диханням

Білі гори і долини.

 

Він упав на землю грудьми,

Простягнув широкі крила

І зогрів своєю кров'ю

Кров землі... і кров, і душу.

 

І земля зітхнула повно,

І по тілу розлилися

Вітром збуджені потоки,

Рвійні, буйні, животворчі.

 

Де ж набрав той вітер жару?

Там, далеко, там, на півдні,

Коли він на скелі плакав

Самітний в палкій пустелі.

 

4.02.1924

 

«Сходило сонце, як серце, криваве…»

 

 

Сходило сонце, як серце, криваве,

Бризкало кров'ю і світ заливало,

Небо, неначе в трояндах, цвіло,

Хмари від жару займались

І починали горіти.

 

Річка свічадо своє розгорнула

І красувалась, цвіла, усміхалась,

Дівчина наче цвіла, червоніла

І не могла одірватись од сонця!..

Сходило сонце, як серце, криваве.

 

26.02.1926

 

ОСІНЬ

 

 

I

 

 

В вічно зелених лісах

Сталась пожежа велика,

Сосни, смереки в сльозах,

Вітер регочеться дико.

 

В морі зеленім - огні:

Ватри дуби розкладають;

Наче свічки жалібні,

Ясно берези палають.

 

Сосни, смереки в сльозах,

Вітер огонь розливає.

В вічно зелених лісах

Хтось загорівсь і вмирає.

 

24.10.1924

 

II

М. Д.

 

 

Хто вишив тут, серед розкішної природи,

Ці дивні килими, ці квіти і розводи?

Хто гори вслав парчею золотою

З такою ніжністю і щедрістю такою?

 

Чи козака русалка з бою ждала

І в день ясний промінням вишивала,

А уночі мережила мережку

І козакові кидала на стежку?

 

«О наречений мій, ти чуєш зойк, моє квиління:

Для тебе в сонця я взяла проміння,

І кожного листка я пройняла стрілою:

Так я люблю і плачу за тобою...

 

За ревами громів тобі мене не чути:

Ти хочеш воленьку в свій любий край вернути.

Нехай же шабля й спис тебе минає,

Бо в мене іншого на світі цім немає...

 

Дзвенять шаблі, літають стріли на всі боки,

В яри біжать скривавлені потоки...

Перекажи хоч вістоньку про себе,

Бо в мене іншого нема, крім тебе.

 

Перекажи - чи ще лунають ваші гасла,

Чи віра вогняна ще в душах не погасла,

Чи кінь ще вихором літає над землею,

Чи вкрите ще сідло хустиною моєю...»

 

Сидить русалка, співом душу крає -

І слізьми вже свій килим вишиває...

 

Біжать вони, шумлять, неначе води...

Злились на килимі квітки й розводи.

 

1919

 

III

 

 

«Одурило сонце, сонячне кохання...»

Тихо-тихо плаче осінь золота.

Скинуто намисто, зірвано убрання,

Не цвіте усмішка, не горять уста...

 

«О, коли б я знала, не квітчала б коси,

Хустоньки б не шила шовком золотим,

Не зривала б квіти, не збирала роси,

Нитку свого щастя не сплітала з ним.

 

Далі й далі сонце... Виплакала очі.

Вчора ще гадала: вернеться - нема.

Дні усе коротші, довші й довші ночі...

Кров холоне... що це? Смерть це чи зима?!»

 

7.11.1921

 

«Вчора дув північний вітер…»

 

 

Вчора дув північний вітер,

Листя рвав, ламав гілля,

Віщував сніги, морози...

Билась пташкою земля.

 

А сьогодні тихо, любо,

Як у травні після злив...

Та чомусь і мертві скелі

Чорний смуток оповив.

 

7.04.1923

 

«Вчора жито жала…»

 

 

Вчора жито жала,

Пісню щебетала

Про чиєсь кохання,

І журбу, й зітхання.

 

Вчора усміхалась,

Ліктем закривалась,

Обіцяла вийти

І питала: «Чий ти?!.»

 

Цілу ніч прождав я...

Сором і безслав'я!

Хлопця одурила,

Посміхом зробила!

 

Ну, діждуся днинки,

Підеш на обжинки!

Скрипка заспіває:

Гей, хто пару має?

 

Хто з вас тут танцює,

Що й землі не чує,

І яку він прийме

У свої обійми!

 

«Я,- скажу,- танцюю,

Аж землі не чую,

А візьму, як схочу,

Цю ось поторочу!»

 

Засміються люде,-

Досить з мене буде.

«Ні, не хочу!» - крикну

І з господи зникну.

 

Злу я маю вдачу!..

Цілу ніч проплачу...

Обіцяла вийти...

Ще й питала: «Чий ти?»

 

19.05.1923

 

«Голосне, веселе птаство…»

 

 

Голосне, веселе птаство,

Як в маю, в зеленім лісі,

В моїм серці щебетало.

 

Ледве сонце схід запалить,

Розцвіте на небі квітка,

Рвався жайворонок в небо.

 

Він летів назустріч квітці

Привітати срібним дзвоном,

На дзвінкій заграти кобзі.

 

Вдень без впину щебетало

Стоголосе птаство в лісі,

А зозулі все кували.

 

Вираховували роки,

Що й коли там має статись,

Віщунами віщували.

 

Коли ж квітка одцвітала

Золотим вечірнім цвітом,

І зі сну