Шевченко Т. Г. - Гайдамаки, Шевченко Т. Г.

s2">Що я обідрав­ся;

Бо мій батько ро­бив глад­ко,

То й я в йо­го вдав­ся».

 

«Добре, бра­те, єй же бо­гу!»

«Ану ти, Мак­си­ме!»

«Постривай лиш!»

 

«Отак чи­ни, як я чи­ню:

Люби доч­ку аби­чию -

Хоч по­по­ву, хоч дя­ко­ву,

Хоч хо­ро­шу му­жи­ко­ву».

 

Всі тан­цю­ють, а Га­лай­да

Не чує, не ба­чить.

Сидить собі кінець сто­ла,

Тяжко-важко пла­че,

Як ди­ти­на. Чо­го б, бач­ся?

В чер­вонім жу­пані,

І зо­ло­то, і сла­ва є,

Та не­ма Ок­са­ни;

Ні з ким до­лю поділи­ти,

Ні з ким заспіва­ти;

Один, один си­ро­тою

Мусить про­па­да­ти.

А то­го, то­го й не знає,

Що йо­го Ок­са­на

По тім боці за Тіки­чем

В бу­дин­ку з па­на­ми,

З ти­ми са­ми­ми ля­ха­ми,

Що за­мор­ду­ва­ли

Її батька. Не­до­лю­ди,

Тепер за­хо­ва­лись

За му­ра­ми та ди­ви­тесь,

Як жи­ди ко­на­ють,

Брати ваші! А Ок­са­на

В вікно пог­ля­дає

На Ли­сян­ку засвіче­ну.

«Де то мій Яре­ма?» -

Са­ма ду­має. Не знає,

Що він ко­ло неї,

У Ли­сянці, не в сви­тині -

В чер­вонім жу­пані,

Сидить один та ду­має:

«Де моя Ок­са­на?

Де во­на, моя го­луб­ка

Приборкана, пла­че?»

Тяжко йо­му.

А із яру

В ки­реї ко­зачій

Хтось кра­деться.

«Хто ти та­кий?»

Галайда пи­тає.

«Я пос­ла­нець па­на Гонти.

Нехай по­гу­ляє,

Я підож­ду».

«Ні, не діждеш,

Жидівська со­ба­ко!»

«Ховай бо­же, який я жид!

Бачиш? Гай­да­ма­ка!

Ось копійка…53 по­ди­ви­ся…

Хіба ти не знаєш?»

«Знаю, знаю,- і свя­че­ний

З ха­ля­ви вий­має.-

Признавайсь, прок­ля­тий жи­де,

Де моя Ок­са­на?»

Та й за­мах­нувсь.

«Хо­вай бо­же!..

В бу­дин­ку… з па­на­ми…

Вся в зо­лоті...»

«Виручай же!

Виручай, прок­ля­тий!»

«Добре, доб­ре… Які ж бо ви,

Яре­мо, зав­зяті!

Іду за­раз і ви­ру­чу:

Гроші мур ла­ма­ють.

Скажу ля­хам - замість Па­ца...»

«Добре, доб­ре! знаю.

Іди швид­че!»

«Зараз, за­раз!

Гонту за­бав­ляй­те,

З півуп­ру­га,54 а там не­хай.

Ідіть же гу­ляй­те…

Куди вез­ти?»

«У Ле­бе­дин!55

У Ле­бе­дин,- чуєш?»

«Чую, чую».

І Га­лай­да

З Гонтою тан­цює.

А Залізняк бе­ре коб­зу:

«Потанцюй, коб­за­рю,

Я заг­раю».

Навприсядки

Сліпий по ба­за­ру

Оддирає пос­то­ла­ми,

Додає сло­ва­ми:

«На го­роді пас­тер­нак, пас­тер­нак;

Чи я ж тобі не ко­зак, не ко­зак?

Чи я ж те­бе не люб­лю, не люб­лю?

Чи я ж тобі че­ре­вичків не куп­лю?

Куплю, куп­лю чорп­ноб­ри­ва.

Куплю, куп­лю то­го ди­ва.

Буду, сер­це, хо­дить,

Буду, сер­це, лю­бить».

 

«Ой гоп, го­па­ка!

Полюбила ко­за­ка,

Та ру­до­го, та ста­ро­го -

Лиха до­ля та­ка.

Іди ж до­ле, за жур­бою,

А ти, ста­рий, за во­дою,

А я - так до шин­ку.

Вип՚ю чар­ку, вип՚ю дру­гу,

Вип՚ю тре­тю на по­ту­ху.

П՚яту, шос­ту, та й кінець.

Пішла ба­ба у та­нець,

А за нею го­ро­бець

Викрутасом-вихилясом…

Молодець го­ро­бець!

Старий ру­дий ба­бу кли­че,

А та йо­му дулі ти­че:

«Оженився, са­та­но,-

Заробляй же на пшо­но;

Треба діток го­ду­вать,

Треба діток одя­гать.

А я бу­ду до­бу­вать,

А ти, ста­рий, не гріши,

Та в запічку ко­ли­ши,

Та мов­чи, не ди­ши».

 

«Як бу­ла я мо­ло­дою пре­по­доб­ни­цею,

Повісила хвар­ту­ши­ну над вікон­ни­цею;

Хто йде - не ми­не,

То кив­не, то морг­не.

А я шов­ком ви­ши­ваю,

В ква­ти­роч­ку виг­ля­даю:

Семени, Іва­ни,

Надівайте жу­па­ни,

Та ходімо по­гу­ляй­мо,

Та ся­де­мо заспівай­мо».

 

«Заганяйте квоч­ку в боч­ку,

А кур­ча­та в вер­шу

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І… гу!

Загнув батько ду­гу,

Тягне ма­ти су­по­ню.

А ти зав՚яжи, до­ню».

 

«Чи ще? чи годі?»

«Ще, ще!

Хоч по­га­ну! самі но­ги но­сять».

 

«Ой сип сирівець

Та кри­ши опеньки:

Дід та ба­ба,

То й до ла­ду,-

Обоє ра­денькі.

Ой, сип сирівець

Та кри­ши пет­руш­ку:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой, сип сирівець

Та нак­ри­ши хріну:

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой, сип во­ду, во­ду

Та по­шу­кай бро­ду, бро­ду...»

 

«Годі, годі! - кри­чить Гонта.-

Годі, по­га­сає.

Світла, діти!.. А де Лей­ба?

Ще йо­го не­має?

Найти йо­го та повісить.

Петелька сви­ня­ча!

Гайда, діти! по­га­сає

Каганець ко­за­чий».

А Га­лай­да: «Ота­ма­не!

Погуляймо, батьку!

Дивись - го­рить; на ба­зарі

І вид­ко, і глад­ко.

Потанцюєм. Грай, коб­за­рю!»

«Не хо­чу гу­ля­ти!

Огню, діти! дьогтю, клоч­чя!

Давайте гар­ма­ти;

В по­тай­ни­ки пустіть огонь!

Думають, жар­тую!»

Заревіли гай­да­ма­ки:

«Добре, батьку! чуєм!»

Через греб­лю по­ва­ли­ли,

Гукають, співа­ють.

А Га­лай­да кри­чить: «Батьку!

Стійте!.. про­па­даю!

Постривайте, не вби­вай­те:

Там моя Ок­са­на.

Годиночку, батьки мої!

Я її дос­та­ну!»

«Добре, доб­ре!.. Залізня­че,

Гукни, щоб па­ли­ли.

Преподобиться з ля­ха­ми…

А ти, си­зок­ри­лий,

Найдеш іншу».

Оглянувся -

Галайди не­має.

Ревуть го­ри - і бу­ди­нок

З ля­ха­ми гу­ляє

Коло хма­ри. Що ос­та­лось,

Пеклом за­па­ла­ло…

«Де Га­лай­да?» - Мак­сим кли­че.

І сліду не ста­ло…

Поки хлоп՚ята тан­цю­ва­ли,

Ярема з Лей­бою прок­ра­лись