Артур Конан Дойль - Етюд у багряних тонах, Артур Конан Дойль

докторе. Адже ви знаєте, що фокусник, який пояснив хоч один свій фокус, одразу втрачає славу; коли я відкрию вам метод своєї роботи, ви дійдете висновку, що я - звичайнісінька посередність.

- Оце вже нізащо! - відповів я.- Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинів сягнуло меж точної науки.

Мій приятель аж зарум’янів з утіхи, почувши мої слова, мовлені серйозним, переконливим голосом. Я вже згадував, що він полюбляв хвалу своєму мистецтву не менш, ніж дівчина - хвалу своїй красі.

- Я розкажу вам іще дещо,- вів він далі.- Лаковані черевики й черевики з тупими передами приїхали в одному кебі і разом, по-дружньому, взявшись за руки, пішли до будинку. В кімнаті вони походжали туди-сюди - тобто лаковані черевики стояли, а ходили черевики з тупими передами. Я прочитав усе це в слідах на підлозі і ще прочитав, що чоловік, який походжав кімнатою, чимдалі більше й більше хвилювався. Він без упину щось говорив, поки не роздратував себе до краю. Отоді й сталася трагедія. Тепер я розповів вам усе, що знаю, а решта - самі здогади та припущення. Проте основу вони мають міцну. Але треба поспішати, бо я хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.

Отак ми розмовляли, поки наш кеб пробирався нескінченними брудними вуличками й похмурими провулками. У найбруднішому та найпохмурішому з них візник раптом зупинив коня.

- Ось вам Одлі-Корт,- промовив він, показавши на вузьку щілину між темними цегляними будинками.- Коли повернетесь, я чекатиму тут.

Одлі-Корт був не дуже привабливим місцем. Темний прохід привів нас до чотирикутного, вистеленого плитняком двору, оточеного брудними хижками. Протовпившися крізь юрбу замурзаних дітлахів, пролізши під вірьовками з вицвілою білизною, ми нарешті дісталися будинку номер 46; двері його оздоблювала маленька мідяна дощечка з вирізьбленим на ній прізвищем «Ренс». Нам сказали, що констебль іще спить, і попросили зачекати в невеличкій вітальні.

Нарешті з’явивсь і він сам, невдоволений, що ми перервали його відпочинок.

- Я вже доповів про все в дільниці,- сказав він.

Холмс дістав з кишені півсоверен і замислено покрутив його в пальцях.

- Нам краще було б почути все з ваших власних уст,- пояснив він.

- Що ж, охоче розповім усе, що знаю,- мовив констебль, прикипівши очима до золотого кружальця.

- Просто розкажіть нам про все, що сталося.

Ренс сів на канапу, набиту кінським волосінням, і насупив брови, немовби силкуючись пригадати кожну дрібницю.

- Почну все спочатку,- сказав він.- Чергував я вночі, з десятої до шостої ранку. Об одинадцятій у «Білому олені» побилися, а так усе було гаразд. О першій задощило; я стрів Гаррі Мерчера,- того, що чергує біля Голланд-Ґроу,- ми постояли разом на розі Ґенрієт-стріт, побалакали, а потім,- десь так о другій чи трохи пізніше,- я надумав пройти Брикстон-Роуд, подивитися, чи все там до ладу. Там був страшенний бруд, і довкола - ані душі, хіба що зо два кеби проїхало. Іду собі та й думаю, що добре було б зараз гаряченького джину перехилити, аж бачу - у вікні того самого будинку світло блиснуло. Ну, я знаю, що оті два будинки на Лористон-Ґарденс стоять порожні, і все через те, що господар не хотів ринви чистити, хоча останній наймач помер там від тифу... Отож побачив я у вікні світло, сторопів та й запідозрив щось недобре. Підійшов я до дверей...

- Ви зупинились, а потім пішли назад до хвіртки,- перервав його мій приятель.- Чому ви повернулися?

Ренс підскочив на місці й здивовано вирячився на Шерлока Холмса.

- А таки правда, сер! - мовив він.- Хоча звідки вам це відомо, хіба Бог один знає. Бачте, підійшов я ото до дверей, а там так порожньо й тихо, що я подумав: візьму краще кого-небудь із собою. Я не боюся нікого, хто по землі ходить, а оті, що під землею... Я й подумав: може, це отой тифозний прийшов подивитись на ринви, що погубили його? Злякався я трохи, то й подався до хвіртки - гадав, може, Мерчерів ліхтар побачу,- але там уже нікого не було.

- І на вулиці нікого не було?

- Ані душі, сер, навіть собаки жодного не було. Тоді я врешті наважився, повернувся назад і відчинив двері. Там усе було тихо, тож я й подався до кімнати, де було світло. На каміні горіла свічка - червона, воскова, і я побачив...

- Так, я знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали навколішки біля трупа, потім пішли й відчинили двері до кухні, а тоді...

Джон Ренс ураз підхопився, злякано й підозріливо поглянувши на Холмса.

- Стривайте-но, а де ж ви тоді сховалися? - вигукнув він.- Щось ви надто вже багато знаєте!

Холмс засміявсь і кинув свою картку на стіл перед констеблем.

- Тільки не заарештовуйте мене як убивцю,- мовив він.- Я не вовк, а один із собак; містер Ґреґсон чи містер Лестрейд підтвердять це. Що ви зробили далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього й досі був спантеличений.

- Пішов назад до хвіртки й свиснув. Надбіг Мерчер, а з ним ще двоє.

- А на вулиці й тоді нікого не було?

- Можна сказати, що нікого.

- Тобто як?

Констеблеве обличчя розпливлося в посмішці.

- Бачив я п’яниць на своєму віку,- мовив він,- але щоб отак чоловік нажлуктився - ніколи ще не бачив. Стояв, п’янюга, прихилившись до муру, коли я виходив, і пісеньку якусь про Коломбіну чи щось там іще горлав. Ледве стояв - аж ноги роз’їжджалися.

- А що то був за чоловік? - спитав Шерлок Холмс.

Джона Ренса, мабуть, роздратувало це недоречне запитання.

- П’яний, як чіп, та й квит,- відповів він.- Якби ми не були зайняті, то одволокли б його до дільниці.

- А обличчя, одяг? Хіба ви не помітили? - нетерпляче розпитував Холмс.

- Як не помітити? Ми з Мерчером спробували поставити його на ноги. Довготелесий, червонопикий, підборіддя шарфом закутане...

- Годі! - вигукнув Холмс.- Куди він подівся?

- У нас було досить роботи й без нього,- ображено відказав полісмен.- Сам, мабуть, якось доплуганився додому.

- Як він був убраний?

- У коричневе пальто.

-