Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

— Я не сказав, що маю намір піти до Мюллера. У нього є кого послати на розшуки Інгрід.

Клосс глянув на генерала й подумав, що, певно, припустився якоїсь помилки. Фон Больдт усміхався. Але за мить його обличчя знову стало серйозним.

— Штольп намолов вам усяких дурниць. (“Він не вірить, — подумав Клосс, — що я знайшов ту записку, але хай вважає так і далі”). Якщо ви порядний німецький офіцер, а я вас все ще за такого маю, — це звучало майже патетично, — то ви повинні мені довіряти й розуміти, що всі мої діяння — в ім’я блага великої Німеччини, — генерал глянув на портрет Бісмарка. — Честь офіцера велить вам бути дисциплінованим і мовчати.

“Старий дурень, — подумав з люттю Клосс. — Якби я тобі сказав, що в мене твоя записка до Кірстговена. — Він глянув на свій портфель, що лежав коло нього на підлозі. — Звичайно, ти міг би наказати ліквідувати мене, хоч черговий офіцер і знає, що я поїхав до тебе… Правда, черговий офіцер мовчатиме”.

Клосс думав над усім цим і водночас говорив:

— Отже, ви, пане генерал, не хочете нічого сказати мені про Інгрід Кельд?

— Шантаж вам не вдався, — відповів генерал. І згодом додав: — Пораджу вам, юначе: забудьте про неї.

“Це вже занадто”, — подумав Клосс.

— І ще одне: забудьте й про нашу розмову.

— З великою охотою, пане генерал, — прозвучало це, однак, досить фамільярно. — З великою охотою, — повторив Клосс. — Коли б тільки я був певний…

— У чому?

— У тому, що Інгрід Кельд не поїде ранковим поїздом до Стокгольма.

Клосс подумав, що сказав зайве. На обличчі генерала з’явилося здивування. Він вклав у око монокль і дивився на Клосса з неприхованою цікавістю.

— Не розумію.

— Я міг би мати таку певність?

— Хай так, — відповів генерал фон Больдт.

— Тоді дозвольте мені йти, пане генерал.

“Ми обидва припустилися помилок, — застібаючи плащ, міркував Клосс уже в коридорі. — Старий пруссак навіть не спробував витягти з мене, що я знаю насправді, а я сказав трохи забагато. Якщо Інгрід Кельд розповість Больдтові, яке завдання дав їй Мюллер на сьогоднішню ніч, генерал може здогадатися, в чім річ, і я в його руках. Але ж і він у моїх теж. Як кажуть — зловив козак татарина… Тільки б він не випустив Інгрід! Цікаво, що буде далі? Що він учинить?”

Генерал фон Больдт набрав по телефону тільки йому відомий номер і довго чекав, аж поки в трубці почувся знайомий голос. Потім покликав Штольпа і наказав йому привести до кабінету Інгрід Кельд.

Інгрід Кельд, дівчина, яку Клосс вже понад двадцять годин марно намагався вбити, сиділа навпроти генеральського письмового столу.

— Ви курите? — запитав фон Больдт.

— Я можу не курити й не пити, — відповіла Інгрід, виказуючи всім своїм виглядом байдужість і зневагу. Вона дивилася на портрет Бісмарка; обличчя залізного канцлера здавалося їй симпатичнішим і людянішим, ніж обличчя господаря кабінету.

— Я не люблю воювати з жінками, — рішуче мовив фон Больдт.

— Зате ви любите ув’язнювати жінок у своєму власному підвалі, — миттю відрізала співачка.

— Облишимо гратися в піжмурки, люба пані. — Генерал уклав монокль і потягся по сигару. — Ставка надто висока. Я, звичайно, думаю не про себе і не про своїх підлеглих, я думаю про Німеччину. Ви, пані, доброхіть зголосилися допомогти мені і передати мого листа… — тут він кашлянув, — певній особі в Стокгольмі.

— Я виконала б свою обіцянку.

— Ви жартуєте, пані, — чемно сказав генерал. — Сьогодні вранці мені доповіли, що ви… — він знову кашлянув, — працюєте в Мюллера з гестапо. Це правда? — різко спитав він.

Інгрід вагалася лише якусь мить.

— Так, це правда.

Фон Больдт зітхнув.

— Мені не хотілося вірити, — мовив він, — коли я це почув. Я не збираюся випитувати, чому ви так вчинили, але зараз вимагаю від вас чітких і відвертих пояснень. Не знаю, чи зможу випустити вас на волю, але… але не виключено, що дам вам можливість вижити. Отже, прошу: що знає Мюллер?

— Нічого, — відповіла Інгрід.

— Брехня, — генерал не підвищив голосу. — Де мій лист?

— У моїй квартирі.

— А точніше — де?

— Пане генерал, — Інгрід вперше глянула на нього, — я поверну вам листа, якщо ви повернете мені волю. Присягаю, що не сказала Мюллерові ані слова. Я… — вона хотіла зараз пояснити йому найважливіше, але була певна, що він не зрозуміє.

Що може знати прусський генерал про кохання? Інгрід жила тільки для Гейні, думала тільки про Гейні. “Ми маємо право ненавидіти”,— сказав він колись. Коли ж він загинув, вона повторювала ці слова, додаючи: “Ми маємо право на помсту”. Помста тепер стала метою її життя. Інгрід кинула виклик убивцям свого коханого… Вона не відчувала ні докорів сумління, ні жалю тоді, коли віддавала в руки Мюллерові чергову жертву. “Смерть Гейні Кетля, — сказав їй тоді гауптштурмфюрер, — дорого їм коштуватиме. — І додав: — Я розумію і поцінюю вашу ненависть. Я теж ненавиджу”.

Інгрід відчула, що генерал пильно дивиться на неї.

— Я… повторила вона. І додала байдуже: — Я працюю тільки проти поляків.

Генерал трохи помовчав. Його похмуре обличчя ледь проясніло.

— Як би хотілося в це вірити… — стенув він плечима. — Простодушна і невинна брехня, люба пані. Щирість доводять по-іншому.

— Я гадала, — прошепотіла Інгрід, — що ви, начальник Гейні, довірятимете мені.

Їй уже, власне, було байдуже, чи цей літній чоловік довірятиме їй. Вона боялася повернення до Стокгольма, боялася самоти. Колись просила Мюллера доручити їй справді ризиковане завдання, ладна була поїхати навіть до Варшави, якої ніколи не бачила, й поглянути на вулиці, де загинув Гейні, на людей, які бачили з вікон, як