Михайло Ноєвіч Пархомов - Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов

Синку…» Більше вона нічого не сказала, і Яків, пригнувшись під одвірком, пройшов у кімнату, що правила за їдальню, і побачив там батька, згорбленого над столом.

— Тату…

Вдома все залишилося таким, як і три (тоді Яків ішов на флот), і тридцять років тому, коли його ще не було на світі. Батькові штиблети були густо змащені смальцем, від його люстринового піджака за верству тхнуло тютюном. Війна?.. Це ще не причина, щоб панікувати і залишати насиджені місця. Війна? Батько їх уже дві пережив — і російсько-японську, і першу світову… Цим його не здивуєш.

— Батько і слухати не схотів про евакуацію, — вів далі Яків Бєлкін. — Тільки-но я рота розкрив, мовляв, треба в'язати лахи, він як хряпне кулаком по столу, як закричить… Не смій чіпати речі, байстрюк! Не ти їх наживав. Щоб, кричить, твоєї ноги не було в моєму домі. Я ще тут хазяїн.

Яків замовк. Йому нелегко було стільки виговорити. Що він міг? Не піднімеш же руку на рідного батька, правда? Тим більше, що батько, коли подумати, має рацію. Куди йому евакуюватися з матір'ю? Тут хоч дах над головою.

— Твій батя з характером, — з повагою мовив Арабаджі.

— З характером, — підтвердив Яків Бєлкін, і в його голосі не було й крихти осуду. — Насилу заспокоїв старого. Людина, каже, повинна вмерти у своїй хаті, щоб поховали її біля батька і діда, і прадіда…

— А мати ж як? — поцікавився Кость. Яків не відповів, а тільки знизав плечима.

Він усе ще був далеко-далеко, на своїй Дальницькій. Та хіба мати могла не послухатися батька? Вона не зронила жодного слова. Навіть не насмілилась заплакати, коли Яків ішов.

— А ти про Потьомкінські сходи теревениш… — Яків Бєлкін з ледь помітним жалем глянув на Костя Арабаджі. — Для тебе вони що? — сто дев'яносто дві приступки, каміння, а для мене… Та що тут розводитись…

Цими ж словами (інших він не шукав) Яків Бєлкін щоразу розповідав про відвідини батьківського дому, як тільки заходила мова про Одесу, евакуацію, тривогу військових зведень. Та це в тому випадку, коли комусь із хлопців удавалося його розворушити. Звичайно ж Яків одмовчувався, хоч, відчувалося, що він увесь час думав тільки про це, про своїх рідних, ніби вся величезна Батьківщина, за яку воював, вміщалася в тому маленькому будиночку, де він народився і виріс.

І Нечай, слухаючи його, теж мимоволі ловив себе на думці, що йому самому Одеса дорога не тільки своєю Дерибасівською і колишнім кафе Фанконі чи кінотеатром «Едісон», про які завжди розпитували одеситів, і не «Гамбрінусом», не позеленілими від старості бронзовими левами в міському саду. Вона була йому близька і зимова, нордова, і ласкаво-весняна, і сльотлива, з почорнілими від кіптяви віадуками і вугільними причалами, п'яними бійками на Пересипі, з відкритими, схожими на іграшкові, вагончиками трамвая, які, знай собі, котяться по вузькоколійках Великого Фонтану. Хіба людина знає, чому вона прикипіла серцем до того каміння, на якому не раз розбивалася до крові?

Двоє міст увійшли в його життя назавжди і заповнили його. Одеса, в якій він прожив дев'ятнадцять років, і Севастополь, в якому до нього прийшло перше кохання. І хоч Ганнуся залишилася у Севастополі, а в Одесі у нього вже не було близьких, він чомусь більше думав про Одесу, якій загрожувала небезпека. Чи не тому, що Одеса була в нього за спиною, що до неї рукою подати? Хліб на передову з міських пекарень привозили ще теплий.

— Гарний хлібець. До нього б іще маслечка, — мрійливо сказав Кость Арабаджі. — Або свіжого молочка.

— І соску, — обізвався Гасовський, наминаючи пшоняну кашу. Раніше він скаржився, що немає апетиту, а ниньки старанно, хлібною скоринкою вимазав котелок і, зітхнувши з жалем, облизав наостанку алюмінієву ложку. — Соска тобі пасуватиме.

Потім, скосивши на Костя темне око, Гасовський з насолодою закурив.

Було 23 серпня На цей день Антонеску призначив парад своїх військ на Соборній площі підкореної Одеси. Але Гасовський, певна річ, цього не міг знати. Він просто відчував: румуни щось затівають. В окопах противника було підозріло тихо, і не треба було бути великим стратегом, щоб зрозуміти: це неспроста.

Бачачи, що після ситого обіду у лейтенанта був миролюбний настрій, Кость Арабаджі настільки осмілів, що підсів до нього і попросив цигарку. Гасовський не відмовив.

— Прошу вас, мій юний друже… — Гасовський франтувато, з шиком, клацнув кришкою портсигара.

У ворожих окопах, до яких було всього кілька сот метрів, як і раніше, стояла підозріла тиша.

І тому, що ця тиша тривала так довго, вона стала важкою. У неї вслухалися до дзвону в вухах. Небо було білястим, порожнім, і земля по той бік теж здавалася пусткою — випалена земля, що пагорбилась до самого обрію.

Першими вдарили ворожі міномети. Дружно, оглушливо. Кожний вибух, що рвав землю, тієї ж миті відлунював у серці тупим болем. Здавалося, це земля намагається викинути з себе вороже залізо, не приймає його. Та сама земля, яка покірно корилася лемешам мирного плуга.

Обробивши передній край, ворожі міномети перенесли побатарейно вогонь у глибину, і стіна чорного, димного полум'я відсікла окопи від другого ешелону, від тилів, від усього світу, лишивши людей віч-на-віч з війною і невідомістю.

А вогонь, що буйно палахкотів попереду, лопотів під натиском вітру, ніби парус. І, лише коли якийсь сильний і чіткий удар звалив невидиму щоглу, на якій трималося вогненне вітрило, воно впало на землю, і від нього лишилися тільки рвані клапті.

Цього разу румунське командування послало в атаку своїх королівських гвардійців.

Гвардійці, усі як на підбір, були високі. Вони йшли, як і личить гвардійцям, на повний зріст, не ховаючись і не втягуючи голови в плечі. Ішли, як у кінофільмі «Чапаєв», що його Кость Арабаджі дивився безліч разів. До того ж вони викидали ноги під бравурну маршову музику — попереду, спотикаючись, дріботіли акордеоністи.

— Мені б таку гармошку, — зітхнув Сеня-Сенечка, засліплений перламутровим блиском. Він усе життя мріяв про баян — хоч би