Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

Тим часом Капкан оголосив себе комендантом міста. За його наказом було звільнено всіх заарештованих росіян. Їм повернули зброю… Після цього юнкери і 2-й понтонний московський полк спробували атакувати полуботківців на Печерську. Полуботківці залягли на валах і прийняли бій. Росіяни, втративши кілька бійців, змушені були відступити. Більше бажання йти в атаку вони не виявляли.

Успішнішими були напади росіян на малі стежі полуботківців. Дійшло до того, що, побачивши жовто-блакитні стрічки, москалі обстріляли й патруль богданівців, вбивши одного та двох тяжко поранивши. Отак кров’ю заплатили богданівці за зраду свого командира. Кров цих козаків також і на руках керівників Центральної Ради…

А дисципліновані вояки-полуботківці виконали наказ уряду. У бойовому порядку повернулися вони до своїх касарень.

Оберучев, що внаслідок зради Винниченка та Грушевського повернувся до міста, наказав юнкерам оточити касарні полку імені Павла Полуботка.

Восьмого липня москалі почали обстріл його позицій із гармат і рушниць…

У цей час керівники Центральної Ради через пресу ширили ганебно-підлі чутки про виступ полуботківців як про бунт дезертирів, які боялися йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру.

Богданівці мимовільно знову завдали удару: відволікши увагу полуботківців під час переговорів, вони й самі не помітили, як москалі перейшли у наступ. Вбивши трьох козаків та багато поранивши, ворог вдерся в касарні… Обеззброєних били прикладами, шаблями, грабували їхнє особисте майно, всіляко принижували…

Радісний Винниченко запопадливо поспішив повідомити «Російське правительство» про придушення виступу полку імені гетьмана Полуботка… Всі заходи з нейтралізації полуботківців зробив Генеральний секретаріат «у тісному порозумінні з місцевими російськими комітетами»…

Керівники повстання, бачачи безвихідне становище, дали згоду, щоб полк імені гетьмана Полуботка пішов на фронт і, відзначившись, намагався при першій нагоді пробиватися в Україну. Таким чином українські герої хотіли змити з себе тавро боягузів, поставлене їм справжніми боягузами — керівниками Центральної Ради.

29 липня останній ешелон 2-го Українського імені наказного гетьмана Павла Полуботка полк залишив Київ. На фронті їх відразу кинули в м’ясорубку. Полуботківці — національно свідомі українські військові кадри — зазнали жахливих втрат…

А головний винуватець цієї трагедії «драматург» Володимир Винниченко та інші члени Генерального секретаріату готувалися «стати московськими державними службовцями й одержувати платню», яку вже асигнував Тимчасовий уряд — за вірну службу «російській демократії».

Та серед українців ширилося невдоволення угодовською політикою Центральної Ради.

Відправивши на фронт захищати Росію полуботківців, Центральна Рада мусила тепер вирішити завдання відправки на фронт богданівців. Провідники Центральної Ради з усіх сил намагалися продемонструвати Тимчасовому уряду свою відданість. Тож і не один раз приїжджали до богданівців намовляти їхати на фронт захищати Росію. А ті їм відповідали, що «мусять обороняти й підтримувати Раду». Утворилася ситуація, за якої богданівці могли би не послухати наказу Центральної Ради, яку самі ж вважали за свій, «хоч би навіть і не цілком задовольняючий, найвищий уряд». Керівники Центральної Ради розпинались у красномовстві, закликали богданівців змити пляму «дезертирів», казали, що йдеться про «національну честь», про «престиж» полку і всього українського руху.

Богданівці ніяк не могли збагнути, чому Центральна Рада висилає їх на фронт, коли в Києві не залишилося жодної української військової частини, яка б могла стати на захист і самого уряду, й України.

Нарешті богданівців намовили…

Виїзд було заплановано на 26 липня. Всіх, хто не хотів йти на фронт битися за чужу справу, відпускали з полку, даючи різні посвідки та направлення у запільні установи. Багато хто з козаків і на фронт не хотів їхати, й українського полку не бажав кидати. До останньої хвилини йшла внутрішня боротьба… Вже навіть коли пролунала команда шикуватися — щоб вантажитися в ешелони, — принципові противники Росії тягли за руки своїх товаришів, не пускаючи їх на вулицю. Коли ж розляглася команда «кроком руш» і сотні рушили, то й ці українці, не бажаючи залишатися поза полком, приєднались до своїх сотень.

Недарма боролись вони до останнього… Може, відчували, що будуть жорстоко покарані за те, що йшли захищати гнобительку-Росію?

Трагедія справді була дуже близько…

Ешелон 2-го куреня сотника Хилобоченка вирушив о 21.40. У момент від’їзду козаки дали прощальну сальву своїй столиці. Несподівано з-за будинків у бік ешелонів почали стріляти міліціонери та кірасири. Потім полетіли кулі з боку Солом’янки. Коли ешелон проїжджав попри Київський вокзал, із перонів посипалися постріли міліціонерів. Публіка протестувала, але на неї не звертали уваги — такою була лють москалів на богданівців. За що? За те, що мимовільно допомогли їм здолати полуботківців? Абсолютно справедлива, як на мірку росіянина, плата за допомогу…

Постріли затихли, лише коли поїзд минув вокзал. Тоді міліціонери і кірасири кинулися запасатись набоями та займати нові становища — адже за 40 хвилин тут мав пройти новий ешелон Богданівського полку.

Козаки другого ешелону салюту рідному місту вже не давали — на наказ курінного вони склали набої та зброю в окремий вагон, який було запломбовано.

Та тихого прощання не вийшло — на цей раз обстріл почався з Батиєвої гори. Однією з куль було смертельно поранено козака — він помер на руках матері, яка його проводжала «на війноньку»…

По мірі того як потяг наближався до Київського вокзалу, стрілянина наростала: москалі сипали кулями з обидвох боків тору. За Кадетським мостом потяг зупинився. Виявилося, що вбито п’ятеро козаків, а 18 осіб поранено. Дивно, але богданівці продовжили шлях на фронт. Та москалі не заспокоїлися і з-за насипу продовжували обстріл. Потяг же їхав ніби навмисно повільно.

На підході до станції Пост-Волинський кірасири 2-го гвардійського та «казакі» 17-го Донського полків майже впритул розстріляли із кулеметів перший ешелон. Богданівці опинилися в пастці: адже потяг перебував між двома високими насипами, на яких укріпився ворог. До того ж росіяни замкнули семафор.

Пострілів у відповідь не пролунало, адже богданівці не мали зброї. Із вагонів летіли лише крики поранених… Врешті пальба вщухла. Ешелон було оточено.