Жюль Верн - 20 000 льє під водою, Жюль Верн

— Ну, Конселю, — мовив я, — це остання нагода заробити дві тисячі доларів.

— З дозволу пана професора скажу, — озвався Консель. — Я ніколи не розраховував на цю нагороду, і якщо уряд Сполучених Штатів пообіцяв би й сто тисяч доларів, він би од того не побіднішав.

— Слушно кажеш, Конселю, — це безглузда витівка. Ми, річ певна, злегковажили, встрявши до цієї халепи! А скільки згаяно часу, скільки марних турбот! Уже шість місяців, як ми могли повернутися до Франції…

— До кімнат пана професора, — додав Консель, — до музею! І я оце класифікував би допотопних тварин, що їх зібрав пан професор! А бабірусу посадили б до клітки в Ботанічному саду, і на неї ходили б дивитися юрби цікавих.

— Все так би й було, Конселю! Я собі уявляю, як з нас глузуватимуть!

— Атож, — спокійно відповів Консель, — певно, посиплються на пана професора кпини. І… не знаю, чи казати…

— Кажи, Конселю!

— І пан професор їх заслужив!

— Справді!

— Коли маєш за честь бути таким ученим, як пан професор, то негоже…

Консель не скінчив свого компліменту. Глибоку тишу раптом розітнув крик. То був голос Неда Ленда. Він гукав:

— Еге! Ось вона, штуковина, під вітром! На нашім шляху!

На той крик до гарпунера метнулася вся команда — капітан, офіцери, боцмани, матроси, юнги, навіть механіки, що кинули машини, навіть кочегари, забувши про казани. Капітан наказав зупинити судно, і фрегат плив за інерцією.

Довкола залягла густа темрява. І я дивувався — ну й гострий же зір у Неда Ленда, коли він проник у такий морок! Моє серце шалено калатало.

Але Нед Ленд не помилявся, і небавом усі ми завважили те, на що показував китолов.

За два кабельтових од «Авраама Лінкольна», із штирборту, море начебто світилося зсередини. Це було не якесь там рідкісне явище фосфоресценції— помилитися в тому не можна. Чудовисько, занурене на кілька туазів, випромінювало на диво яскраве світло — саме про нього згадували капітани. Об'єкт того загадкового світла окреслювався, як величезний довгастий овал. Посередині овалу світло яріло, по краях тьмянішало.

— Та це ж всього-на-всього скупчення світних організмів! — вигукнув офіцер.

— Ні,— рішуче заперечив я. — Так світитися може тільки електрика. Зрештою, гляньте, гляньте! Воно коливається туди й сюди. О, тепер спрямоване просто на нас!

Усі, хто стояв на палубі, загаласували.

— Тихо! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо ліворуч! Хід назад!

Стерничі метнулися до керма, механіки — до машини. Тут же піддали пари, і «Авраам Лінкольн», налігши на лівий борт, описав півколо.

— Кермо праворуч! Хід уперед! — скомандував капітан Фарагут.

Зразу по цій команді фрегат хутко поплив геть од джерела загадкового світла.

Я неточно висловився, — фрегат хотів відплисти геть, але чудовисько стало наближатися до нього швидше, аніж він одступав.

Ми стояли, заклякнувши й занімівши, сковані більше подивом, аніж страхом. Тварина здоганяла нас немов жартома. Вона обійшла навколо фрегата, що мчав зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, і, ніби світловим пилом, оповила його своїми електричними променями. Потому одійшла на дві-три милі, залишивши по собі світлий слід, подібний до клубів пари, що стеляться за локомотивом експреса. Зненацька вона навально ринула на нас, а тоді спинилась футів за двадцять од судна і згасла. Вона не пірнула в безодню, бо тоді б її світло тануло сповільна, — вона погасла враз, немовби джерело цього світлового потоку раптом вичерпалось. Та невдовзі вона вигулькнула по той бік фрегата, чи то обійшовши, чи, може, пропливши попід ним. Щохвилі можна було сподіватися сутички, для нас фатальної.

Мене здивувало маневрування фрегата. Він утікав, а не наступав. Йому належало гнатися за чудовиськом, а тим часом чудовисько ганяло за ним. І я сказав про це капітанові Фарагуту. На його завжди незворушному обличчі зараз малювався неймовірний подив.

— Пане Аронаксе, — відповів він, — я не знаю, з яким могутнім звіром маю справу, і не хочу ризикувати фрегатом у такій темряві. Та й як атакувати невідомого ворога, як проти нього захищатися? Почекаємо дня — тоді-от і поміняємося з ним ролями.

— Ви, капітане, вже не маєте сумнівів щодо природи цієї тварини?

— Ні, пане професоре; певно, це велетенський нарвал, але нарвал електричний.

— Може бути, — докинув я, — він іще небезпечніший за електричного ската.

— Еге ж, — правив далі капітан, — а коли він іще й здатний метати електричні блискавиці, то це й справді найжахливіше зі всіх створінь на світі. От чому я, пане добродію, вирішив бути обачним.

Цілу ніч ніхто з команди не спав. «Авраам Лінкольн», неспроможний змагатися зі своїм супротивником у швидкості, уповільнив хід і йшов під малими парами. Так само й нарвал, рівняючись на судно, стиха погойдувався на хвилях і, здавалося, не мав найменших намірів покидати поля бою.

Проте десь опівночі він зник чи, певніше, «згас», як велетенський світляк. Чи не втік? Годі про це й думати! Та перед першою годиною ночі щось раптом оглушливо засвистіло, так наче звідкись вирвався під сильним тиском струмінь води.

Капітан Фарагут, Нед Ленд і я стояли біля рубки, вп'явшись очима в непроглядну темряву.

— А скажіть, Неде Ленде, часто вам доводилося чути, як кити випускають воду? — спитався капітан.

— Часто, пане добродію, але зроду ще не випадало стрічати кита, самий вигляд якого приніс би мені дві тисячі доларів.

— Ай справді, ви заслужили нагороду. Та все ж