Степан Васильович Васильченко - Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко

Не пройшла марна праця молодого товариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Києва надіслано на жнива школярів у допомогу незаможним людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі — п'ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти.

І ось другого дня у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько вдягнений, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.

— Я чоловік бездітний, стара все нездужає — невправка. Я такий, — додав він, — що дурно й не схочу, що слід — заплачу.

— Хто піде? — переводить очі з одного на другого. Кожний огинається. Зітхнув чогось Кость:

— Це, мабуть, виходить мені іти. Хай так і буде — я піду до вас, дідусю.

Звечора й пішов.

Другого дня піщов до діда Маркіяна Валя. Дід давно його кликав до себе. Таки переманив.

А ще через день зник десь і Вітя.

Двір Бондаришин затих.

У полі скрізь виблискували стерні. Одні із селян ще не покосили, а інші вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночі вози хмарою збивали куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори плавом пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.

Кость швидко оговтався у бездітних людей. Днів через два, через три і старий, і стара кожному, кого не стрівали, хвалили свого робітника. «Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно й зародилось таке, — краще, ніж яке рідне».

Про Валю та діда Маркіяна люди казали: «Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох». Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: «Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка».

Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів — літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу — насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.

А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: «Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. — Хвалиться: — Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив».

Коло перелазу з'являється Валя:

— Добривечір! От дід — так дід! — І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. — Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять…

І про Дарвіна, і про Маркса… Знаєте, коли б такому дідові та освіту…

До гурту підходить Василь:

— Ну, так пам'ятайте: завтра по обіді — вистава!

- І п'єска буде? — швидко запитала Настя.

— Аякже! Першою піде.

— Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? — затурбувалася зразу Настя.

Всі засміялись.

— Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.

Настя зніяковіла, розсердилась:

— Написано в п'єсі — «червона хустка», то й треба, щоб така була.

— Ну, гаразд, десь позичимо, — миролюбно згоджувався Василь, — а головне — треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі — по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.

— А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?

Один по одному підходять:

— Це ти, Вітю?

Мовчить.

— Ніби не Вітя.

Василь підійшов до його ближче, нагнувся.

Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.

— Ні, таки Вітя! — і далі стурбовано:

— Е, та він чогось плаче!

Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:

— Чого це він?

— Дивіться, чи десь не набили, — він задерикуватий!

— Чого це ти, Вітю?

Вітя крізь плач почав щось бурчати:

— Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота…

Дивуються, серйозно:

— Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?

- Є! — крізь сльози вимовив Вітя.

- І мама є?

- Є.

— Ну, так який же ти сирота?

Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.

— То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:

— Як мені на осінь… у солдати…

— Ану заждіть. — Кость швидко нахилився: — Ану дихни?

— Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.

Всі зареготались.

Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зім'ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.

Кость суворо:

— Та й де це ти так налигався,