Олексій Вікторович Бобровніков - Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков

— Тепер у дорогу, — сказав Тед.

І три постаті вирушили на схід, де в присмерковому небі вже висипали перші зорі. А поміж них була і їхня провідна зірка — Марс.

Лише кульки пилу на шляху нагадували про те, що пройшов недавно дощ. Незвичний у таку пору року, він не напоїв землі, але спека надвечір спала.

Священик селища, преподобний Ієремія Джоне, сидячи в кріслі-гойдалці на веранді свого будинку, розмовляв з містером Пітсом, власником крамнички всякого дріб'язку для індійців. Він був єдиний білий, крім священика, що жив у цій норі.

— Учора в Новому Віфліємі тільки й мови було, що про цей вибух, — розповідав Пітс, сьорбаючи із склянки.

— Ми спали і нічого не чули, — сказала місіс Джоне. — Може, стороною пройшла гроза?

— Розмова була про цей вибух, — повторив Пітс. — Роб слухав радіо і клянеться, що в приймачеві не було ніяких розрядів, коли на заході спалахнула заграва і почувся глухий вибух. Місіс Тортон, дружина податкового інспектора, теж бачила спалах. Вона пила чай, і склянка підстрибнула на блюдці.

— Ми вже спали, а в цих дикунів нічого не дізнаєшся, — промимрив священик. — Але я думаю, що це все-таки була гроза.

— У місіс Тортон склянка підстрибнула на блюдці, — уперто твердив Пітс. — В Новому Віфліємі всі дуже занепокоєні. Не стануть же робити ядерні випробування у нас під боком?

— Милосердному господу видніше, що це могло бути, — сказав містер Джоне.

— А що, коли це впав їх новий супутник? — місіс Джоне підвела очі від в'язання і злякано глянула на чоловіка.

— Милосердному господу видніше, але нащо ж супутникові так вибухати? Крім того, я, признатися, ніколи не вірив у всі ці речі, які вигадують газети, щоб лякати добрих людей.

— Як літаючі блюдця, що про них колись так багато говорили, — боязко вставила місіс Джоне.

— Надаремно говорите. — Містер Пітс відсунув склянку і нахилився до співбесідника. — Ними керують по радіо.

— І вони начинені атомами? — вигукнула місіс Джоне, опускаючи руки.

— Про це я читав давно, але пам'ятаю, там докладно розповідалось про всі ці штуковини. Отець Патрік ще тоді згадував про них у проповіді. Це тільки ви, містер Джоне, зі своїми дикунами забули, що ви білий.

Отець Ієремія почервонів і почав шукати належної відповіді, але в цей час увагу його привернув якийсь дивний гамір.

— Знов у них бійка, — сказав він, — вдивляючись туди, де в кінці ряду глинобитних халуп збігалася і юрмилася галаслива дітвора, долинало валування собак. — Піду розберусь, в чому річ.

— Посидів би спокійно, там обійдуться без тебе, — зупинила його дружина.

— Піду розберусь. Я їм все-таки наставник, — сердито сказав преподобний Ієремія і, відсунувши стільця, спустився з веранди.

В кінці вулиці царювало незвичайне пожвавлення. Дітвора, одягнена в строкате лахміття, і худі собаки з цікавістю дивилися на щось, чого містер Джонс не міг розгледіти. Те, що він побачив, протовпившись крізь юрбу, яка розступилась перед ним, було таке незвичайне, що преподобний отець спинився, наче вкопаний.

Три людські постаті стояли біля входу до халупи. Дивного крою комбінезони з якоїсь напівпрозорої муарової і, здавалось, флуоресцентної тканини облягали їхні тіла. Зранені, вкриті пилюкою ноги були взуті в сандалі з легкої металевої сітки. Крізь кулясті скляні ковпаки було видно лисі голови і виснажені безброві, без будь-якої рослинності обличчя.

Жінка винесла з халупи череп'яного глечика. Один із дивних людей, знявши свій ковпак, дістав із прорізу в костюмі зігнуту металеву трубку і почав жадібно втягувати в себе воду. Те саме зробили й інші.

Нарешті містер Джонс зумів видавити з себе щось схоже на «е… е» і ступив уперед.

Незвичайні люди помітили його і забелькотіли на якійсь скрипучій пташиній мові.

— З ким маю честь? — з гідністю поцікавився містер Джоне.

Чужинці знову забелькотіли і кілька разів кумедно підплигнули. Один із них звів руку до неба, видихнувши свистячий звук.

Преподобний Ієремія знов видавив із себе «е… е», підшукуючи підходящу до цього випадку фразу.

— Was wollen Sie? Schprechen Sie deutsch? — нарешті випалив він. — Usted comprendes espaсol?[3] Що ви хочете?

У відповідь йому знову почулося невиразне щебетання. Перебираючи бідний запас іноземних слів, містер Джоне напав на чудовий здогад. Стримуючи нервовий дріж, отець Ієремія широко посміхнувся і почав знаками запрошувати незнайомих іти за собою. Дивна процесія, на яку збіглася дітвора цілого селища разом з собаками, що вертілися поміж ніг, рушила до будинку.

Зійшовши на веранду, містер Джоне застав там лише дружину, яка прибирала зі столу пляшки. Побачивши прибулих, вона здригнулась, і пляшка, вислизнувши із її рук, жалібно брязнула.

— Не хвилюйся, Capo, — сказав священик. — Ці джентльмени наші гості, хто б вони не були. Обов'язок християнина велить нам нагодувати і дати притулок подорожньому.

Слідом за дружиною, що задкувала з переляку, священик зайшов до кімнати, лишивши гостей на веранді. За дверима чувся квапливий шепіт і тріск телефонного диска. Через деякий час місіс Джонс у супроводі свого чоловіка з'явилася з тацею в руках.

Гості сиділи купкою на підлозі в кутку веранди. Хазяїн запросив їх до столу, підсунувши стільці, але вони, здавалось, не зрозуміли запрошення. Тоді містер Джоне сів, потім устав, показуючи, що їм треба зробити те ж саме.

Той із чужинців, котрий здавався старішим, підвівся і невпевнено підійшов до столу, з ногами заліз на стілець і усміхнувся. Інші наслідували його прикладу. Три постаті, наче химерні птиці, височіли довкола столу. Місіс Джоне жестами запрошувала їсти.

Незнайомі люди потяглися до тарілок і стали,