Володимир Миколайович Владко - Позичений час, Володимир Миколайович Владко

— Не одна, а дві…

— Все одно! Хіба нам, молодцям, уперше?

Отакий був цей Віктор! Завжди він скаже щось веселе, дотепне; після цього навіть найгірші неприємності ставали вже не такими дошкульними. Льоня мимоволі посміхнувся. Віктор помітив це:

— А що, хіба не правда? Це діло не таке вже серйозне, щоб дуже сумувати. Слухай краще, що я надумав. Тільки дивися: помри, а не зрадь! — застережливо нагадав він.

— А, та я вже обіцяв тобі, — ліниво зауважив Льоня.

— Ну гаразд. Ти пам’ятаєш, що завтра мусить бути?

— А що? — здивовано глянув на нього Льоня.

— Як так “що”? Контрольна з геометрії завтра має бути, хіба ти запам’ятав? І всі наші відмінники до неї приготувалися здорово. Вони вже зубрили-зубрили, аж мозок собі повисушували. Я кажу Мишці Розумієнкові: “Ви вивчили, а ми — ні. Треба попросити Івана Петровича на кілька днів цю контрольну відкласти”. А він нахабно так посміхнувся й відповідає, як гад відповідає: “Ти все одно засиплешся! Бо тобі скільки б не відкладати, ти не підготуєшся!” Бачиш? Як це тобі подобається? Я завжди казав, що він гад, так воно й є! Хай я навіть і засиплюся, йому яке діло?

Льоні враз стало страшенно нудно. Контрольна з геометрії… Певна річ, він її не боявся. Щодо ц’ього, то в нього було з Мишком РозумІєнком значно більше спільного, ніж з Віктором Сумським. І все те, про що так запально говорив Віктор, здалося йому набридливим, неважливим. Але сказати про це товаришеві — значило б дуже образити його.

І одразу Льоня збагнув, що йому треба зробити. Книжечка ощадкаси часу! Він спинився, вийняв її, поклав у щоденник, розгорнув разом з ним і витяг олівець. Все це робилося дуже обережно, щоб, боронь боже, не помітив Віктор: адже він нічого не пропустить!

— Це що в тебе таке? — спитав Віктор недовірливо і зазирнув у щоденник. — Що це ти, вирішив записувати на вулиці, чи що? Тож май на увазі: те, що я тобі хочу

сказати, не підлягає ніяким записам! Категоричний секрет!

— Та ні, я просто хочу записати, що завтра контрольна робота з геометрії, щоб не забути, — зовсім невимушено відповів Льоня.

Його рука вже вивела на зеленому талончику “20 хвилин”. А Віктор уже говорив далі, не звертаючи ніякої уваги на те, що робив Льоня, який підкладав тим часом талончик під свій ручний годинник.

— Ти ж тільки уяви собі, яка то вийде картина, — тараторив Віктор. — До контрольної ти теж не дуже підготувався, я знаю. І цілком можливо, також засиплешся. А потім викликає тебе Іван Петрович і каже: “Куценко, іди сюди! Прошу, Куценко!” І в’їдливо починає говорити про те, що ти й сам уже заздалегідь знаєш. Хіба нам невідомі його звички? А він все тягне й тягне… Та ти що, не слухаєш мене, Куценку? Я ж тобі краще хочу зробити, слухай!

— Слухаю, слухаю, Вікторе! Уважно слухаю, бач, і слова не вимовлю, — запевнив його Льоня.

Талончик зник під годинником, — якраз тоді, коли Віктор Сумський почав знову говорити:

— От я й кажу, що Іван Петрович викличе тебе. І скаже обов’язково: “Куценку, Куценку, йди сюди…”

Голос Віктора Сумського наче розтанув. Але одразу ж таки немов знову залунав, уже з зовсім Іншим виразом:

— Куценку! Слухай, Куценку, це ти? Ану йди сюди!

дія якого відбувається знову в піонерському таборі над морем, де Льоня знайомиться вдруге з високим хлопцем, весело розмовляє з Тамарою, але раптом псує стосунки з Віктором.

Втім, це був голос не Віктора Сумського, а високої огрядної жінки, що дивилася на Льоню жвавими очима, навколо яких розсипом зібралися дрібні зморшки. І так їх було багато, наче жінка ось-ось ладна була засміятися. Вона була в білому халаті, весела і лагідна.

— Куценко? Ну гаразд, будемо знайомі, Куценку. Мене звуть Віра Петрівна. Це твій чемодан? Давай його сюди!

Справді, у Льоні в руках замість портфеля з підручниками й зошитами був чемодан. Він покірно віддав його жінці в білому халаті і озирнувся: де це він знову? Де Віктор?

Віктора, певна річ, не було. Та й звідки він міг би взятися, коли ось перед очима Льоні розгойдуються під вітром високі зелені кипариси? Значить, і цього разу Льоня опинився в тому ж самому таборі. А он і знайомий навіс, під яким стоїть бак з водою і кухоль… і, можливо, висить та стінгазета, де написано про хулігана Куц’єнка. Льоня здригнувся: адже ж Віра Петрівна, напевно, теж знає про все це!

А вона тим часом говорила так само лагідно:

— Я вже дивувалася: путівка на Куценка є, а його самого немає й немає. Всі хлопці з’їхалися, одного тебе немає. Ти спізнився аж на цілих три дні. Чого це ти так?

Льоня завагався. Звичайно, він не знав, що йому відповісти. Втім, Віра Петрівна немов уже й забула про своє запитання. Вона подала Льоні картку, на якій було написано його прізвище, і сказала:

— Головний корпус, перший поверх, палата номер дев’ять. Іди, іди, Куценку, там тебе зустрінуть! А чемодан пізніше одержиш, я його передам черговому.

І тут трапилося щось зовсім несподіване. Бо не встиг Льоня зробити і кількох кроків, як до нього підбігла дівчинка. Це була Тамара.

— Льоню! Льоню! Яка я рада! Значить, і ти, нарешті, приїхав до нашого табору? От добре! Здрастуй! Ходімо, я тобі все покажу. Я тут уже зовсім звикла, от побачиш!

Льоня широко відкрив очі: отож, вона знайома з ним, якщо так розмовляє? Знала його ще до приїзду в табір? От дивно…

Вони йшли поруч, сіра крупна галька рипіла під ногами. Збуджена, дуже радісна Тамара говорила весь час без