Анатолій Григорович Костецький - Хочу лiтати!, Анатолій Григорович Костецький

дивлячись у землю. Та це ж, напевне, справа рук дідугана! Ця думка просто вибухнула в моїй голові. Отже, коли ми придумаємо, як його перехитрити й перемогти, ми врятуємо не лише Володьку й Борьку, а й чимало інших дітей!

За цими думками я й не помітив, як на вулиці звечоріло.

Я зиркнув на годинника — й помчав до альтанки, де вже зібралися наші…

— Ну як — надумали? — спитав Ігор. Всі мовчали.

— Невже ніхто нічого не придумав? — здивувався він.

Ми знов промовчали.

— Так, — сумно зітхнув Ігор, — і я теж нічого не придумав.

— А давайте сьогодні вночі політаємо! — раптом запропонувала Наталка. — Провітримось — і, може, придумаємо?

Всі радо погодилися з нею. І як воно вийшло, що ми за всіма справами геть забули про польоти?! А навкруги ж весна, все аж вирує від квіту, лише й літати о такій порі!

9

Рівно о дванадцятій я знявся в небо, трохи пролетів над садом і побачив, як майже водночас від своїх будиночків у небо гайнули один за одним Наталка та Ігор.

Ми злетілися докупи й закружляли над нашим провулком — очікували на Бориса. Та його десь не було.

— Знов на хвильку приліг дрімонути! — пожартував Ігор. — Ану, гайда за ним!

Ми приземлились у Борьчиному садку й попростували до вікон. Не дійшовши кроків п'ять, раптом почули шморгання і схлипи. На підвіконні сидів Борис і гірко плакав!

— Бориску, що з тобою? — торкнула його за плече Наталка.

У відповідь він схлипнув іще голосніше.

— Ну що ти, не плач! Ти ж мужчина! — зашепотіла Наталка. — Розкажи — і легше стане.

— Не стане, — майже скрикнув Борька, — ніколи не стане! — І кулаком почав розмазувати сльози по щоках.

Ігор та я мовчки стояли осторонь, бо не знали, що й сказати. Врешті Борька покинув шморгати носом і схлипувати, а там і зовсім затих.

— От і молодчинка! — зраділа Наталка. — А тепер кажи…

— Та що казати, — відмахнувся Борис. — Не можу я злетіти — от і все!

— Як?! — вихопилось у мене.

— А отак! Старався, старався — і нічогісінько!

— Може, ще спробуєш? — нерішуче запропонував Ігор.

— Я вже сто разів пробув — дарма! Тепер я знаю, що хотів сказати Кучма. Він теж розучився літати! І знаєте — чому? Бо продав свій сон отому клятому дідові!

Од несподіванки ми закам'яніли — такого повороту ніхто й не чекав! Ну й дід, ну й розбійник! Що ж він накоїв? Виявляється, й Кучма вмів літати! Та, мабуть, і всі діти, а може, й дорослі, котрим сняться запахущі травневі сни, літають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?!

— Треба швидше вирішувати, — обірвав мовчанку Ігор, — поки цей «хімік» не обікрав інших дітей, як Бориса та Володьку!

— Здається, я придумав! — вигукнув я.

— Ну?! — очі в Борьки спалахнули надією.

— Пам'ятаєте, як Капітон винюхував із пробірок сни? Що при цьому було?

— Що? Він більшав, — сказала здивовано Наталка.

— А коли чхав? — вів далі я.

— Ура! — зрадів Ігор, зрозумівши мене. — Та це ж грандіозна ідея! — І він так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав.

— Вирішено! — сказав Ігор і хотів щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкіт. Усі разом озирнулися — невже нас підслуховують? — і побачили!..

Ні, ми спершу навіть були не повірили власним очам, але останнім часом навкруги траплялися такі несподіванки, що довелося повірити. Ми побачили в світлі ясного місяця, як через садок до будинку Капітона біжить кіт! Ви смієтеся — що тут дивного? А те, що біг не звичайний кіт, а бігла… Борисова скарбничка! Так-так, оте опудало, яке подарував Борисові Капітон.

— За ним! — вигукнув Ігор. — Його треба впіймати!

Кіт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогін. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не встигли ми пробігти й кілька кроків, як він уже був під вікном Капітона і стрибнув у кімнату.

— Все! Провал! — прошепотів Ігор.

— Не каркай! Треба перевірити! — сказав Борис, і ми підкралися до вікна.

Ігор підсадив мене, і я зазирнув у кімнату.

За столом, заставленим пробірками, сидів дідуган. На колінах у нього лежав кіт-скарбничка, чия пика ні про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди.

— Кицюню, розумничку мій, — промовляв до нього Капітон, погладжуючи його алебастрову спину. — Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти мені приніс.

Дід перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стіл спершу із брязкотом випали три металеві карбованці, а за ними якісь білі кружальця.

— Так-так! — промовляв при цьому Капітон. — Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. — І він почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.

І тут я збагнув, що то за кружальця. Це були наші слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котові, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.

Але те, що зараз дід про все довідається, мене жахнуло!

А дід виклав нарешті кружальця й заходився їх читати.

— Так-так, — потер він руки, — «здається, я придумав…» Гарно, розумний хлопчичок! (Це він, мабуть, про мене!) «Він більшав…» А, так вони, виявляється, стежили за мною! — розлютився дідуган. — Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далі? Ага: «А коли чхав». Як, оце і все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющі! А ти, клята душа, — це Капітон уже звертався до кота-скарбнички, — ти що, не