Михайло Миколайович Грешнов - Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов

все одно залишається в дрімотних клітинах. Але тут постає питання: чи не заперечуємо ми процес забуття? Аж ніяк не заперечуємо. Цілковите забуття неможливе. Це так само суперечило б природі, як матерія без руху чи порушення закону про перехід одного виду енергії в інший. Те, що ми вважаємо забутим, дрімає в мозку і часом потрібні чималі зусилля, щоб розбудити його. Добре це чи погано — інша річ. Природа вирішила, що кожну пережиту дрібничку не варто тримати на передньому плані. Щоб згадати, треба напружити па-м ять, створити в мозку електричний імпульс, котрий пробудив би комірки пам’яті. А сам процес згадування? Спершу обличчя чи предмет, що ми його згадуємо, спливає в пам’яті яскраво, але не затримується, тої ж миті зникає. Треба кілька разів повторити імпульс, аби втримати викликаний образ.

За цю думку і вхопився дослідник. Спочатку Шлезінгер не відкрив тут нічого нового. При дії електричним струмом на скроневі долі мозку вдавалося досягти дивних результатів: люди згадували почуті в дитинстві мелодії, вірші, забуті, здавалося, до останнього слова. Але струм у цих дослідах подавали у мозок через електроди. Незвичне в Шлезінгера було те, що він намагався розв’язати завдання з іншого кінця: посилювати контур магнітного поля і з його допомогою, без електродів, підсилювати електричні імпульси мозку.

Складність полягала в іншому. В мозку працюють одночасно сотні нервових вузлів: перші відають зором, другі слухом, треті диханням. Кожний центр подає свої імпульси, має своє магнітне поле. Якщо підслухати роботу мозку, то вона нагадуватиме завод: з його гуркотінням, гудками, сиренами, де майже неможливо почути роботу окремого цеху чи верстата… Але тут дослідникові помогла природа: усі нервові центри мають свою частоту електричних імпульсів, своє магнітне поле, тому й уживаються в одній черепній коробці.

Щастя сприяло Шлезінгерові. Досить швидко він знайшов потрібний магнітний контур і, отже, дістав змогу впливати на процес згадування.

Вікна інституту все так само дивилися в ніч: три зелені квадрати з кабінету директора, чотири світлих — з лабораторії Хейфітца і примружені довгасті — з кімнати асистентів під дахом будівлі. Шлезінгер знайшов лаву і сидів, відкинувшись на її спинку.

Отже, винахід зроблено. “Корону” збудовано. Дію приладу Шлезінгер випробував на собі. Справді, незбагненні путі під зірками. Шлезінгер думав, що йому вдасться посилити процес згадування, в кращому разі — зробити пам’ять сталою. Але те, що сталося, коли він надів “Корону”, приголомшило його.

Він згадав себе малюком. Згадав, що все це дуже не точно. Навіть слово не відтворює того, що відчув Шлезінгер. Він став малим. Вони з батьком пливли на човні. Порипували весла в кочетах. Та Шлезінгер їх не бачив, він лежав на сидінні ближче до корми і, опустивши руку за борт, цідив крізь пальці воду. Вона була холодна, прозора і пахла рибою. Ні, рибою пахло із човна. І ще пахло гіркою, щойно зрізаною вербою. І в роті була гіркота, як ото коли затискаєш у зубах вербову гілку. Збоку від човна бігли маленькі водоверті. Добре плескати на них краплинами з долоні. Але для цього треба нахилитися до води.

— Не пустуй, Отто!

Шлезінгер здригнувся, почувши батьків голос, — він і тоді здригнувся, у човні. Але похлюпати краплинами було так спокусливо, що Шлезінгер нахилився до води.

— Впадеш!

Спогади… Спогади… Ринули хвилею, полонили мозок.

“Зараз батько схопить за ногу…” — подумав Шлезінгер, бо човен хитнувся і він відчув, що падає вниз, головою у воду. Тієї ж миті міцні цупкі пальці схопили його ногу вище кісточки. Це було так реально, що Шлезінгер не витримав, — скинув “Корону” з голови…

Якийсь час сидів, намагаючись опанувати себе. Розбурханий мозок утихомирювався поволі. Перед очима бігла вода, весло, прибите течією до борту. Лунав сердитий батьків голос: “Я тобі казав!..” Лише по тому Шлезінгер побачив письмовий стіл, поруччя крісла, на якому сидів. І ще минув час, поки він наважився знову надіти “Корону”. Тепер він побачив очі Елізи.

— Ти кохаєш мене, Отто? — питала вона.

Шлезінгер чекав її, і зараз, коли вона була поруч, він нічого не бачив, крім її очей.

— Отто! — шепотіла вона.

Її батьки були проти їхнього шлюбу. Півроку Еліза і Шлезінгер зустрічалися потай. І ось вона пішла з дому, порвала з родиною. Він тоді був студентом Берлінського університету, жив у дешевих мебльованих кімнатах. Тепер вони були вдвох.

— Ти кохаєш мене, Отто?

Кілька разів, не скидаючи “Корони”, Шлезінгер повертався до початку зустрічі, і Еліза так само питала:

— Ти кохаєш мене?..

Було щось дивне, неприродне у повторенні почуття, що його пережив понад тридцять років тому. Шлезінгер відчував подих Елізи, бачив її губи. Усе це було так близько і з таким болем, — певно, “Корона” підсилювала почуття, — що воно і відштовхувало і притягувало до себе воднораз. Шлезінгер уже не хотів повторення зустрічі, не хотів бачити її очей, а вони кружляли в розбурханих мізках, наче музична фраза на пластинці, коли зіскочить борозенка запису і некерована голка біжить по безконечному колу:

— Ти кохаєш?..

Може, це жорстоко пропонувати “Корону” Елізі. Проте Шлезінгер мав на комусь перевірити прилад.

“Корона” — досить точне слово для витвору Шлезінгера. Голову охоплює гнучкий металевий обруч, кінці його сходяться на скронях. Звідси до потилиці йдуть тонкі дужки, що замикають собою футляр для електричної батарейки. На кінцях обруча плоскі коробки магнітів; наверху локатор, він настроює прилад на магнітний контур; разом із локатором — підсилювач. Зовні “Корона” нагадує легку блискучу річ.

— Щось пригадай, — сказав Елізі байдуже, приховуючи хвилювання: він не хотів тривожити жінку, заздалегідь розкривати таємницю “Корони”.

Фрау Еліза була худорлява, передчасно змарніла жінка. Їй виповнилося п’ятдесят, але виглядала вона старше своїх років. Видавши заміж Матільду, єдину дочку, в котрій не чула душі все життя, фрау Еліза нічого вже не чекала для себе, так само перестала чекати вже чогось від чоловіка. Отто був невдахою, — яка сліпа юність, а попереджали її батьки! Крім інституту, роботи, Отто більше нічим не цікавився. А десь був Рим і віденська опера, і життя, про яке мріялось і котре