Володимир Бабула - Пульс Всесвiту, Володимир Бабула

Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.

Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.

Ще кiлька поквапливих крокiв — i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.

Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.

Однак я скоро потверезiшав.

"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi, — подумав я. — Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" — мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.

Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.

Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.

Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?

Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.

На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.

— Два камiнцi — камiнець… три камiнцi — вогник… — спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.

— Дядю, йди зi мною гратись! — покликала дiвчинка, побачивши мене.

"Нарештi жива iстота! — зрадiв я. — Раз тут дитина, значить, близько й матiр…"

— Дiвчинко, а де твоя мама?

- Я не дiвчинка, а Єва! — заперечила вона.

— Ну, гаразд, Євочко… — засмiявся я з полегкiстю. — Ти тут живеш?

— Що ви! — проспiвала дiвчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простiр.

— Десь тут напроти? — вивiдував я.

— Що ви! Там далеко, за мостом!

— За мостом через Влтаву?

— Так, за Карловим мостом.

— А де твоя мама? Пiшла до магазину?

— Що ви! — покрутила вона голiвкою. — Мамуся дома.

— Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?

— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тiльки ти не кажи нiкому!

— Отже, ти втекла… Так, так… I далеченько… Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,

— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дiвчинка. — Я тепер сама не знаю, як iти.

— Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,

Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.

— Не бiйся, дядю, це лiтаки! — втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.

Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще, — швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.

Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети — гостроносi, куцо-крилi… I прямували вони просто на нас!

— Вiйна! — прошепотiв я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!

На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.

Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.

її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дiвчинку на руки i помчав до найближчого будинку. Пробiгши темним коридором до маленького дворика, куди лише iнколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку пiд балконом темнiли старовиннi, окутi залiзом, дверi. Я рiшуче вiдчинив їх i шугнув у пiдвал.

— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! — кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.

Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.

Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.

Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, — я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!

Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.

Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.

Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.

"Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу, — втiшав я себе. — Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства…"

Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.

— Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? — зашепотiла вона.

— Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна… — вiдповiв я теж пошепки.

Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.

— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я. — Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.

Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:

— Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою! — кричала вона розпачливо.

Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний