Шарі Лапена - Небажаний гість

Беверлі Салліван насилу пережовує вечерю. Як так сталося, що після двадцяти років шлюбу їм із чоловіком навіть нема про що поговорити? Виявляється, коли навколо них не крутяться діти, постійно перериваючи й відволікаючи, їм двом майже нічого сказати одне одному. Раніше все було не так. Колись їм було комфортно разом. Здається, за усі ці роки сімейних трапез вони розучилися спілкуватися між собою. «Треба було частіше наймати няньку, а самим вибиратися в ресторан абощо, як радять усі ті експерти», – з гіркотою думає жінка.

Як на зло, з того місця, де вона сидить, їй прекрасно видно до непристойності красиву заручену пару, що усамітнилася в кутку. Вони роблять усе те, що зазвичай роблять закохані: зазирають одне одному в очі, безперестанку всміхаються й не марнують нагоди торкнутися партнера, раз по раз заходячись веселим сміхом.

«Такі молоді, – думає Беверлі. – Вони й гадки не мають, що на них чекає».

Добре, що решта гостей за сусідніми столиками так поглинуті власним товариством, що ніхто й не помічає, як вони з чоловіком не перемовилися і словом.

Здається, Генрі досі сердиться через відсутність вай-фаю. Чи, може, це через щось інше? Однак Беверлі навіть не уявляє, що це могло б бути. Готель просто чудовий. Генрі сам погодився сюди приїхати. Може, він просто не може розслабитися і почувається винним, що не залишився удома, щоб надолужити дещо по роботі. Врешті-решт Беверлі кличе чоловіка по імені, щоб привернути його увагу. Коли жінці це нарешті вдається, вона стиха запитує:

– У чому річ?

– Що? Ні в чому, – Генрі кладе собі ще один шматок неперевершеного смаженого біфштексу.

– Ти заледве сказав до мене два слова, відколи ми сюди приїхали, – м’яко зауважує вона, намагаючись показати, що зовсім не бажає спровокувати сварку.

Правду кажучи, Беверлі трохи здивована. Удома в них завжди обмаль часу для себе, а проте вони ніколи відверто не ігнорували одне одного, просто були надто заклопотані. Щось змінилося, і вона не знає, що саме.

– Просто багато чого на думці, – каже він з викликом у голосі.

– Не хочеш розповісти? – питає Беверлі.

Генрі дивиться на дружину так, ніби зважує, що їй сказати. Від цього їй стає ніяково. Можливо, у них є проблема, про яку вона не знає.

– Робота, як завжди, – промовляє Генрі, – але я не хочу говорити про справи цими вихідними.

– Добре, – погоджується Беверлі, відпиває трохи вина й несміливо всміхається чоловікові. – Зрештою, ми приїхали сюди, щоб відпочити. – Вона намагається погамувати неспокій.

Беверлі приготувала для нього подарунок, який точно змусить його забути про всі проблеми.

Лорен з цікавістю спостерігає за гостями за іншими столиками. Люди завжди її цікавили, їй подобалося спостерігати за ними, вивчати їхню поведінку, намагатися збагнути, що змушує їх чинити так, а не інакше. Чому, наприклад, та жінка Райлі, яка сидить за столиком разом із Ґвен та Девідом, видається такою знервованою? Вона постійно озирається через плече й оглядає залу, ніби боїться, що хтось вкраде її вечерю.

Ієн скинув черевика, залишившись у шкарпетці, і тепер погладжує її ногу під столом.

– Ти що, фліртуєш зі мною? – питає Лорен з удаваною скромністю, переводячи увагу на чоловіка, що сидить навпроти неї. Він страшенно привабливий, але жінці ніколи не вдавалося зосередитись на чомусь надовго. Її меткий розум встигає усюди. На щастя, Ієн, здається, зовсім не заперечує. Гості готелю цікавлять його не менше, ніж її.

– Що з цією Райлі? – стишивши голос, питає його Лорен.

– Не знаю. Але вигляд у неї такий, ніби вона втекла з клініки для алкоголіків, – каже Ієн, теж перейшовши на шепіт.

Лорен переводить увагу на адвоката, який розмовляє з Ґвен. Вона спостерігала за мовою його тіла весь вечір. Щось у ньому змінилося. Зараз чоловік напружений, сидить, відхилившись назад, так, ніби хтось сказав йому щось неприємне. Ще зовсім недавно Девід усім своїм тілом подавався до гарненької Ґвен, усміхаючись до неї й нахиляючи голову набік, немов птах, що шукає собі пару. Може, Райлі звеліла йому забиратися під три чорти?

Погляд Лорен повільно ковзає до того кутка, де вечеряє заручена пара. Її очі звужуються. Вона чомусь одразу незлюбила Дану, ще коли вони пили коктейлі у вестибюлі. Може, Данина краса вселила в неї страх. А може, Лорен не сподобалось, як та жінка хизувалася своєю діамантовою обручкою. Не те щоб вона пхала її всім під носа, мовляв: «Ось, це моя обручка, хіба вона не розкішна?» Але вона постійно розмахувала своїми ідеально наманікюреними ручками, так що перстень просто неможливо було не помітити. Великий діамант виблискував, коли Дана поправляла волосся чи піднімала келих шампанського, так само як і її очі, коли жінка дивилася на свого нареченого. Вона уся блискуча і яскрава. «Що ж, у неї блискуче і яскраве життя», – думає Лорен. А тоді переводить погляд на чоловіка, з яким заручена Дана.

Що Лорен думає про нього? А те, що він із тих, хто колекціонує блискучі та яскраві речі.

Вона переходить до Кендіс Вайт, яка проводить вечір одна за столиком на двох і вдає, що читає журнал. Але насправді не зводить очей з Девіда, адвоката, що сидить спиною до неї. Лорен замислюється, чому Кендіс витріщається на цього чоловіка. Може, він їй сподобався. Девід, без сумніву, привабливий, це й сліпому видно. «Що ж, нехай щастить, – думає Лорен. – Адвокат явно зацікавився молодшою і гарнішою Ґвен».

Кендіс нарешті відриває погляд від Девіда й починає пильно роздивлятися Дану та Метью. Вони дуже гарна пара, але на обличчі Кендіс відбивається щось таке… Здається, вона звідкись знає Дану. А може, то вона впізнала Метью. Лорен не певна. Та, здається, тепер увага Кендіс рівномірно розподіляється між яскравою молодою парою і стриманим адвокатом.

Сама ж письменниця на вигляд доволі простакувата. Темне волосся заплетене ззаду в тугий хвіст, щоб не спадало на обличчя. Міцної статури. Прагматична спідниця й светр, і такі ж прагматичні окуляри. Здається, з неї вийшла б компетентна медсестра. Єдина кольорова пляма на ній – це гарний шовковий шарф, пов’язаний на шиї. Не те щоб страшненька, але поволі зістарюється. Мабуть, наближається до сорока. Лорен лише злегка цікавить, яку ж книжку та пише.

«Тут так гарно й затишно, – думає Лорен, – у цій чарівній залі з приглушеним світлом і з вітром, що завиває надворі, брязкаючи шибками, ніби щось намагається увірватися досередини».

Дана відпиває ще один ковток неперевершеного вина, на мить відриває погляд від Метью й оглядає залу. Яке життя все-таки непередбачуване.

Вона саме думає, який світ тісний, коли раптом лунає оглушливий