Редьярд Джозеф Кіплінг - Мауглі

Чарівні Слова, які повинні захистити його від птахів і зміїного роду. Хлопець буде знати всі заклинання, які допоможуть йому вберегтися від нападів будь-яких мешканців Джунглів. Якщо він захоче звернутися до когось з них за допомогою, то стануть в пригоді певні слова. Хіба це не коштує кількох ляпасів?

— Усе це, звичайно, дуже добре. Але ж ти можеш його і вбити. Забув, що він не дерево, на якому ти гостриш свої довгі тупі кігті?.. Та годі про це. Я хочу почути, що це за Чарівні Слова, хоча, звісно, мені вони й не потрібні, я ж не звикла просити когось про допомогу. —

І Багіра витягнула лапу, розпустивши свої криві довгі кігті, що виблискували блакитнувато-сталевим світлом. — Та все ж було б цікаво послухати ці Слова.

— Я покличу Мауглі, нехай він повторить їх тобі. Маленький Брате, ходи-но до нас.

— Моя голова гуде, мов пень із роєм бджіл, — сказав хлопчик, шморгаючи носом і злізаючи з дерева, куди він видерся подалі від свого вчителя. Він був дуже засмучений. Спустившись на землю, Мауглі сказав: — Я зліз заради Багіри, та аж ніяк не заради тебе, старий жирний Балу!

— Це не має значення, до кого ти зліз, — відповідав Балу, хоча насправді він так не вважав. — Повтори-но для Багіри ті заклинання, які ти вивчив сьогодні.

— Які саме? Для яких мешканців Джунглів? — запитав Мауглі, хизуючись тим, що він може вразити різними знаннями. — Адже в Джунглях є багато мов, і я знаю їх усі.

— Ти знаєш ще дуже небагато. Бачиш, Багіро, які вони всі невдячні. Адже жоден з молодих вовків, яких я навчав, не прийде потім подякувати своєму наставнику. Скажи-но хоча б Слово до Мисливського Народу.

— Я і ви однієї крові, — сказав Мауглі, намагаючись вимовляти слова так, як учив його Балу і як вимовляють їх справжні Мисливці Джунглів.

— Добре. Тепер скажи Слово до Птахів.

Мауглі відповів, закінчивши своє Слово криком Шуліки.

— Ну а тепер Зміїне Слово, — сказала Багіра. У відповідь вона почула дивні звуки, шипіння, свист, і Мауглі, в захваті від власних успіхів, стрибнув на Багіру й почав витанцьовувати на її м’якому боці, передражнюючи Балу.

— Тож бачиш сам, що немарними були мої ляпаси! — ніжно сказав Балу. — Прийде час, і ти вдячно згадаєш мене. — Потім ведмідь звернувся до Багіри й почав їй розповідати, як важко було отримати ці «Чарівні Слова», як випрошував він їх у Гаті, дикого слона, який знає все; як Гаті взяв із собою Мауглі до озера, щоб послухати Зміїне Слово, яке Балу не може вимовити. Ведмідь гадав, що тепер Мауглі може почуватися в Джунглях у безпеці, бо ні змія, ні птах, ні звір не чіпатимуть його.

— Хлопцю нема кого боятися, — самовпевнено говорив Балу, погладжуючи широкою лапою свій товстий пухнастий живіт.

«Так, нема кого боятися, крім народу його власного племені», — повторила подумки Багіра і звернулася до Мауглі:

— Та зглянься ти над моїми ребрами, Маленький Брате! Ти занадто вільно витанцьовуєш на моїх боках.

ІІ

Мауглі вже давно намагався привернути до себе увагу Багіри, яка розмовляла з Балу, і тому смикав її за шерсть і пхав ногами. Коли нарешті він домігся свого, то закричав щосили:

— А ви ще не знаєте, що в мене буде мій власний народ. Я буду його ватажком і цілими днями блукатиму з ним по гілках дерев.

— Що це ти вигадав, маленький дурнику? Про що ти говориш? — стривожено запитала його Багіра.

— Так! Так! Я буду жити з ними на деревах, і ми кидатимося звідти палицями в старого Балу! — вперто продовжував Мауглі. — Вони обіцяли мені. Отак!

— Ось що ти надумав! — тільки й міг сказати розлютований Балу, і його товсті лапи в одну мить згребли хлопчика з Багіри, на якій той лежав. Мауглі бачив, що вчитель дуже розсердився.

— Мауглі! — загарчав ведмідь. — То ти без мого дозволу був у Бандар-Лога, у Мавпячого Племені?!

Мауглі перевів погляд з Балу на Багіру, щоб подивитися, як вона відреагує на звістку про його нові походеньки. Але він побачив, що й чорна пантера не схвалює цього. Очі її стали злими й холодними, як каміння.

— Невже ти, Мауглі, був у Мавпячого Племені, у сірих мавп, які живуть зовсім без закону і харчуються чим доведеться? Сором тобі, Мауглі!

— А чому Балу бив мене? — виправдовувався хлопчик, так само стоячи біля ведмедя. — Коли він ударив мене по голові, я видерся на дерево, а там до мене прийшли сірі мавпи. Лише вони співчували мені. — І Мауглі тяжко зітхнув.

— Тобі співчувало Мавпяче Плем’я! — зафиркав Балу. — Пішов шукати співчуття у мавп! Та це ж все одно, що шукати спокою біля гірського потоку чи прохолоди в літнього сонця! Ти ж людське дитинча!

— Вони ще пригощали мене горіхами й різною смакотою, а потім взяли на руки й перенесли на верхівки дерев. Вони говорили, що я їхній брат, що я однієї крові з ними і що в мене не вистачає лише одного — такого гарного хвоста, як у них; але це не завадить мені згодом стати їхнім ватажком.

— У них немає ватажка, — суворо перервала його Багіра. — Мавпи брехали тобі. Вони завжди брешуть.

— Але вони були дуже добрі й запрошували приходити до них іще. Чому ви ніколи досі не пускали мене до Мавпячого Племені? Вони вміють, як і я, стояти на двох ногах. Мавпи не давали мені ляпасів, як Балу. Вони розважаються увесь день. Дозвольте мені погратися з ними! Ну, сердитий Балу, пусти мене до мавп! Я хочу побавитися з ними!

— Слухай, ти, людське дитинча! — тремтячи від злості, шалено