Віктор Семенович Близнюк - Женя і Синько

Києва, закликаючи громадян до пильності. Вилазив на тумби, на лавки, на гранітні парапети й виголошував:

— Громадяни, люди й товариші! Океанська хвиля несе страхітливу отруту! Вона наближається! Береги Європи вже чорні!..

Він підносив себе все вище й вище — на обласні, на союзні трибуни. А скоро виступав у Ленінграді, в Парижі, на європейських конгресах. Голос його міцнів, набирав ораторської сили й розкотистості. І ось, зіп’явшись аж на трибуну ООН, він прихилитався до свого будинку на Стадіонній вулиці, намацав двері квартири й неслухняними руками відімкнув замок. Пропхавшись у коридорчик, сказав:

— Океан отруєно, тисячі китів викинулись на пісок Флоріди.

Проте, по запаху свіжої білизни, якось одразу відчув,

що він уже дома. І блискавично переродився: умовк, наче аж протверезів, став навшпиньки. І, як балерина, нечутно прослизнув у кімнату.

З відчуттям, що завтра йому перепаде, він і заснув.

Снились йому вибухи, землетруси, гірські обвали. Океанські хвилі підкидали Цибулька вгору й сторчма опускали вниз, у грудях не вистачало повітря, і хтось настирливо лоскотав йому в носі. Цибулько чхнув і прокинувся. І ніби почув із темряви шепелявий голос. Той голос проказав: «Хо він хропе на всю хату!.. Поверхнись мені й цить!» Чиїсь волохатенькі пальці знову налапали його носа і почали обережно просовувати в ніздрю сірника чи паличку. «Ап-чхи! — злякано пирхнув Цибулько. — Який це біс тут лазить?» А в темряві на його грудях щось пововтузилось і знову прошепелявило: «Хропе!.. Тхи в мене зараз похропес!..» І провело під носом волосинками, аж затхнуло грибками, пліснявою — явно не людським, а звіриним духом.

Цибулько похолов: диви, що за очмана?!

Хотів поворушити рукою — не ворушиться, отерпла рука, стала як мерзла рибина. І пальці злиплись, наче у мертвого. Тільки чуб стовбурчився, наче трава у мурашнику. Він лежав заклякло, не дихав; потім розвів-таки пальці, тихенько просунув їх у темряву і смикнув за шнур. Спалахнув торшер. І ось! Прямо у нього на грудях! Перед самим носом! Сиділо якесь бісеня. Примружившись, затулялось од світла долоньками. Було воно руде, маленьке, з волохатими ручками.

Розуміючи, що він добре хильнув, що все це могло йому приверзтися, Цибулько все-таки дригнув коліном і закричав:

— Геть! Іди звідси! Киш, очмана!

Напружився, ліктями й колінами підкинув простирадло, рвонув його з себе.

Звірятко гупнуло на підлогу, перекинулось, але відразу ж схопилося і зацокотіло копитцями по паркету. За ним волочився цупкий, довгий, з китичкою на кінці хвіст.

— Галю, чорти! Чорти в хаті! — несамовито заторсав жінку Цибулько.

Крик у квартирі розбудив Женю.

Стривожена, вона прокинулась, закліпала віями, зганяючи сонну сліпоту. Кругом було темно й сіро, тільки за вікном, у провулку, горіла електрична лампочка, немовби Обгорнута жовтим пухом. Тиша надворі, ніч, пізня година. А десь поруч, за стіною — якийсь шум, гвалт і батьків голос:

— Стій! Лови, лови його!

Щось брязнуло (ніби чашка) і з дзенькотом розсипалось на друзки.

Женя нарешті второпала, що цей гамір не в сусідів, не в Жупленка, де завжди сваряться, а саме в них, у першій кімнаті. Чути було, як бігав там батько, за кимось ганявся і вигукував:

— Ага! Ось я тобі зараз! Стій, ти куди!

Дівчина скинула ковдру й посунулась униз, ногами відразу піймала свої розтоптані капці. Стала, боязко озирнулась: іти їй туди чи ні? І що там робиться?

А в першій кімнаті було ввімкнуто світло, внизу під дверима ясніла вузенька біляста смужка. І здригалась підлога, тупіт, ляскання, шарудіння — наче в класі, коли грають вони гуртом у квача. Ось гуркнули стільці, батько закричав:

— Стоп! Ні з місця! Зараз накрию!

І, мабуть, стрибнув з канапи, послизнувся на паркеті, бо застогнав і сердито вилаявся.

О! Прокинулась мати. Сонним роздратованим голосом затягла:

— Господи! Що ти робиш, Василю? Що ти затіяв серед ночі? Людей побудиш!

— Галю! — важко сопів батько. — Галю, чорти в хаті! Диви — оно під стіною стрибає!

— Набрався! Я так і знала! Вже чорти в очах тобі скачуть. Казала, до чого доведе тебе чарка!

— Та ні, подивись, Галю! Під тумбу заліз, під телевізор. Прищулився. А очі!.. Зелені баньки, аж страшно!

Цибулько то хихотів, то злякано відскакував, і голос був у нього хрипкий і писклявий від збудження.

— Васю! — не на жарт стурбувалася мати. — У тебе часом не біла гарячка? Ляж засни, заспокойся...

А батько розпачливо:

— Та встань, прошу! Встань, Галочко! Он він сидить у кутку. Подивись! Ну, прошу тебе!

Зарипіла канапа. Видно, мати підвелася з постелі.

Женя стояла за дверима у нічній сорочці, і під ребрами їй закололо — чи від холоду, чи від нервового дрожу. Легенько, одним пальчиком вона потягла на себе двері і, коли смужка світла навкіс перерізала стелю, заглянула одним оком у щілину.

Батько й мати стоять на колінах і, наче б’ють поклони, — зазирають під тумбу.

— Ти диви! — завмерла в низькому поклоні мати. — Вже й мені ввижається! Справді, ніби щось сидить! Може, пацюк? Васю, подай совок, я попробую вигребти.

І раптом сонне, засліплене світлом дівча стало перед батьками у білій нічній сорочці, з припухлими очима, з м’якими й круглими вушками, рожевими від тепла. Сонний, довірливий метелик.

— Ма... Не треба совком. Там нічого нема. Я розкажу...

БЕН. 101-ША АРМІЯ ЮНИХ ШИБЕНИКІВ

А все почалося з Бена.

Коли Женя виходила на балкон, їй видно було весь двір. Перед їхніми вікнами стояла кочегарка — незграбна цегляна споруда з високою трубою, чорною від диму. За кочегаркою стримів баштовий