Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

обрусіли. Ось чому серед росіян з'явилися такі прізвища, як Стюарт, Леслі, Маклай… В імені Миклухо-Маклая немає нічого слов'янського, — і неважко зрозуміти, що «Миклухо» — «Маклуре», а «Маклай» — «Маклей»…»

Отже, за Грінопом Маклай — шотландець. Але звідки в автора така певність? На це запитання Гріноп прямо не відповідає, одначе у своїй книзі не раз посилається на щоденники Маргарити Робертсон — дружини вченого, яка його родовід, звичайно, повинна була знати. Так, але в усьому багатотомному щоденнику М. Робертсон шотландці згадуються тільки в одному записі від 14 серпня 1888 року: «Я виявила, що серед росіян трапляється чимало шотландських… прізвищ… Є Леслі, Стюарти, Маклінги тощо. Дуже цікаво».

Як бачите, різниця велика. Про шотландське походження свого чоловіка М. Робертсон не каже й слова. Окрім того, шотландські прізвища їй траплялися серед росіян, а не серед запорізьких козаків, змішатися з якими шотландці аж ніяк не могли, бо в Росію разом з майстром декоративних садів Чарлзом Камероном їх запросила в 1779 році Катерина II, а не Петро Великий. Запорозьку ж Січ було зруйновано і дощенту знищено 1774 року.

Та, може, у Грінопа були якісь інші джерела, про які ми не знаємо? Гай-гай, були, причому досить відомі.

Наприкінці березня 1888 року в Санкт-Петербург прибув англійський журналіст Бенджамін Моррісон — володар спеціальної премії Ротшільда, яку він одержав від могутнього банкіра за сенсаційні нариси, навколо яких у той час в Європі було зчинено страшенний галас, про життя двох нещодавно померлих великих авантюристів: Карла Нессельроде — сина непутящої єврейки з Франкфурта-на-Майні, що став могутнім канцлером Російської імперії і графом при царі-антисеміті Миколі І, та про Бенджаміна Дізраелі — онука дрібного єврейського спекулянта з Венеції, який піднявся до висот прем'єр-міністра Великобританії і дістав титул лорда від британської королеви-шовіністки Вікторії.

Біографічні нариси, інтерв'ю та оповідання про видатні постаті були для Моррісона головним журналістським фахом. Вправний майстер свого жанру, він ніде постійно не працював, а укладав контракти на запропоновані теми. Цього разу він уклав такий контракт з лондонською газетою «Дейлі ньюс» і тижневиком «Санді таймс», зобов'язавшись привезти їм з Росії серію автобіографічних інтерв'ю знаменитого вченого-мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.

У Петербурзі, проте, з'ясувалося, що Маклай лежить у лікарні в дуже тяжкому стані, і його лікар професор Сергій Павлович Боткін, що цілодобово перебував біля недужого, нікого із сторонніх до нього не пускає. Побачив мандрівника Моррісон лише через три тижні, 17 квітня, коли взяти в нього інтерв'ю вже ніхто не міг. Того дня Миклухо-Маклая ховали.

Але ж недарма побутує журналістська примовка: «Живий ти чи мертвий, головне, щоб устиг передати матеріал в номер!» Отож і герой живий чи мертвий, а інтерв'ю повинен дати. Не вертатися ж Моррісону в Лондон з порожніми руками.

І, розраховуючи, мабуть, на ще одну премію Ротшільда, а заодно й на особливе співчуття своїх редакторів шотландців, Моррісон узявся до діла. Як кажуть, умить сотворив «інтерв'ю» з цілих семи розділів.

Зрозуміло, для Ротшільда Маклаєві належало бути бодай напівєвреєм, і неодмінно по материній лінії, оскільки національність у євреїв визначається по матері, а для редакторів шотландців — хоча б напівшотландцем, і тільки по батьковій лінії, бо у шотландців, як і в більшості народів, національність успадковують від батька.

Такий «найновіший родовід» великого мандрівника для читацького загалу був знову сенсацією. Писали, мовляв, росіянин, а він зовсім не росіянин, а напівшотландець-напівєврей.

Близькі друзі покійного вченого, французький історик Габріель Моно, котрий за життя Маклая написав його першу літературну біографію, яку редагував сам мандрівник, а з ним професор Варшавського університету Валентин Валентинович Миклашевський — колишній домашній учитель і вихователь юного Маклая, в тій же «Дейлі ньюс» усе спростували, публічно назвали Моррісона брехуном, а його писанину — фальшивкою. Але… їм просто не повірили. Для шотландців Маклай так назавжди й лишився шотландцем, а для євреїв — євреєм. Не люблять люди розчаровуватись.

А хто ж він був насправді? Звідки? Що означає його таке дивне прізвище?

Записки-спогади Валентина Валентиновича Миклашевського, який добре знав усіх Миклух, і нариси Габріеля Моно про життя й подорожі Маклая, написані на основі особистих бесід з ученим, відповідають на ці запитання досить докладно.

У Іллі Захаровича, діда мандрівника по батькові, від двох шлюбів було три дочки й восьмеро синів[7]. Старший, Григорій, в 1824–1828 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук[8]. Там він познайомився і потім потоваришував з молодим Миколою Васильовичем Гоголем, який дуже цікавився родинними переказами Миклух. Їхній далекий предок Охрім Макуха був курінним отаманом Війська Запорозького. Разом з ним проти польської шляхти воювало троє його синів: Омелько, Назар і Хома. Середущий, Назар, закохався в шляхтянку і, зрадивши козаків, перекинувся на бік поляків, з якими засів у фортеці, обложеній запорожцями. Зганьблені перед товариством Омелько й Хома поклялися викрасти брата-зрадника з фортеці, щоб судити його козацьким судом.

Уже залишаючи фортецю, вони раптом нахопилися на сторожу. Уникнути сутички не могли, й Хома кинувся на ворогів, гукнувши братові, який ніс на спині зв'язаного Назара, щоб той пробивався до своїх. У нерівному бою Хома загинув, але Омелькові з Назаром таки вдалося вислизнути. За зраду й смерть молодшого сина старий Охрім власноручно скарав Назара на горло.

Цей епізод і ліг в основу повісті Гоголя «Тарас Бульба». У повісті письменник використав слова, які Миклухи передавали з покоління в покоління, приписуючи їх Охрімові: «Немає уз святіших за товариство! Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Та це не те, братці: любить і звір своє дитя. А ось поріднитися душею, а не кревно, може тільки людина».

Примітною особистістю був і правнук Охрімів, козак Степан Макуха, прапрадід Миклухо-Маклая, якого прозвали Махлаєм, що означало «клаповухий» або ще «недотепа».

Був 1769 рік