Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

ім’я Гене-рал Джін-джара. А потім її ски-нула ма-ленька дів-чинка на ім’я Озма, що була за-кон-ною спад-коєм-ницею трону, і тепер вона пра-вить кра-їною під ім’ям Озми з Озу.

— Це для мене новина, — замислено мовила Дороті. — Але, мабуть, багато чого відбулося, відколи я залишила країну Оз. Мені цікаво, що сталося зі Страхопудом, і з Залізним Дроворубом, і з Левом-Боягузом. А ще цікаво, хто така ця дівчина Озма, бо я досі ніколи не чула про неї.

Але Тік-Так на це не відповів. Він знову відвернувся, щоб думати.

Дороті склала рештки їжі у відерце, щоб не змарнувати добрих харчів, а Руда Курка настільки забула про свою гідність, що почала видзьобувати розсипані крихти й ковтати їх досить жадібно, хоча недавно вдавала, ніби гребує тими стравами, що їх воліє їсти Дороті.

Тепер Тік-Так, підійшовши до них, церемонно вклонився.

— Будь-те лас-ка-ві йти за мною, — сказав він, — і я ви-ве-ду вас звід-си до міста Ев-на, де вам буде при-єм-ніше, й обо-роню вас від Коле-сунів.

— Гаразд, — зразу відказала Дороті. — Ми готові.

ГОЛОВИ ПРИНЦЕСИ НУДНУВАТТИ

Вони повільно рушили стежкою між камінням.

Тік-Так попереду, Дороті за ним, а Руда Курка дріботіла ззаду.

В кінці стежки Мідний Чоловік нахилився й легко відвалив убік каміння, що перегороджувало шлях. Потім обернувся до Дороті й сказав:

— Дай-те я по-не-су ваше ві-дер-це.

Вона зразу вклала мідну дужку в його праву руку, і мідні пальці зімкнулись на ній.

Потім маленька процесія вийшла на рівний пісок.

Як тільки троє Колесунів, що стерегли пагорб, побачили їх, вони почали кричати як шалені й швидко покотилися до гурточка, ніби хотіли взяти його в полон чи зупинити. Та коли передній з них наблизився, Тік-Так розмахнувся бляшаним відерцем і вдарив його цією химерною зброєю по голові. Може, удар дошкулив і не дуже, але брязнуло сильно, й Колесун закричав і повалився набік. За хвильку він зіп’явся на колеса й покотився геть якомога швидше, завиваючи зі страху.

— Я вам ка-зав, що вони не страш-ні, — почав Тік-Так, та ще не договорив, як на них налетів ще один Колесун. Брязь! — відерце знову стукнуло його по голові, й бриль відлетів на кілька кроків. Цього вистачило й з другого Колесуна. Він покотився вслід за першим, а третій не чекав, поки його хряснуть відерцем, а помчав щодуху за своїми товаришами.

Руда Курка закудкудакала в захваті, злетіла Тік-Такові на плече й сказала:

— Молодця, мій мідний друже! І розумно придумано! Тепер ми вільні від цих Колесунів.

Та саме в ту мить велика ватага Колесунів викотилася з лісу і, сподіваючись перемогти своєю кількістю, люто кинулась до Тік-Така. Дороті схопила Біліну на руки й міцно держала її, а Механічний Чоловік лівою рукою пригорнув до себе дівчинку, щоб захистити. А Колесуни вже налетіли.

Брязь! Хрясь! Хрясь! Відерце здіймалось і падало в усі боки й робило стільки грому, б’ючи по головах Колесунів, що ті, не так побиті, як перелякані, кинулись тікати геть переполошені. Тобто всі, крім їхнього ватажка. Цей Колесун перечепився через інших і впав горілиць, а Тік-Так, перш ніж той устиг схопитися на колеса, затиснув у своїх мідних пальцях комір пишної куртки й не відпускав.

— На-ка-жи сво-їм лю-дям за-би-ра-тися геть! — звелів Механічний Чоловік.

І Ватажок Колесунів вагався, не віддавав наказу, тоді Тік-Так почав термосити його, як фокстер’єр термосить пацюка, так що в Колесуна аж зуби цокотіли, ніби градинки по шибці. І тоді, тільки-но відсапавшись, Колесун гукнув іншим, щоб котилися геть, а ті негайно послухались.

— А ти, — сказав Тік-Так, — ні-деш із на-ми й ска-жеш мені все, що я хочу зна-ти.

— Ти ще пошкодуєш, що так повівся зі мною! — скиглив Колесун. — Я грізний і лютий!

— Ну, щодо цього, — відказав Тік-Так, — то я тільки ма-шина й не вмію ні шко-ду-вати, ні ра-діти. Але ти по-ми-ля-єшся, коли маєш се-бе за грізного й лю-того.

— А чому? — спитав Колесун.

— Бо ніхто біль-ше так не ду-має. Через свої колеса ти не мо-жеш ніко-го скрив-ди-ти. Бо не маєш кула-ків, не можеш дряп-нути й на-віть за волос-ся скуб-нути. І но-гою коп-нути не мо-жеш. Ти тільки й мо-жеш, що кри-чати та гор-лати, а цим ніко-му не дошку-лиш.

На превеликий подив Дороті, Колесун раптом розплакався.

— Тепер я й весь мій народ навіки пропали! — ридав він. — Бо ти розкрив нашу таємницю. Ми такі безпорадні, що єдиний наш рятунок — лякати людей, прикидаючись дуже лютими та грізними й пишучи на піску: «Стережіться Колесунів!» Досі нам щастило лякати всіх, та тепер, як ти викрив наше безсилля, вороги нападуть на нас і зроблять убогими й нещасними.

— Ні, ні! — вигукнула Дороті, якій стало шкода цього раптом такого пригніченого Колесуна. — Тік-Так не викаже вашої таємниці, і ми з Біліною теж.

Тільки пообіцяй, шо ти більше не лякатимеш дітей, коли вони підійдуть до тебе.

— Не буду! Справді не буду! — пообіцяв Колесун, переставши плакати й трохи звеселившись. — Розумієте, я насправді не лихий, ми тільки мусимо прикидатися грізними, щоб інші не нападали на нас.

— Не зов-сім воно так, — озвався Тік-Так, що вже рушив до стежки, яка вела через ліс, але не відпускав свого бранця, що повільно котився поруч нього. — Ти і твій на-род дуже ка-пос-ні й любите тур-бу-вати тих, котрі бо-яться вас. І ви часто бува-єте на-хабні й свар-ливі. Та як ви спро-бує-те випра-вити ці вади, я ні-кому не скажу, які ви без-по-радні.

— Звичайно, я спробую! — палко вигукнув Колесун. — І дякую вам, пане Тік-Так, за вашу доброту.

— Я тільки ма-шина, — відказав Тік-Так. — Я не можу бути доб-рим,