Вадим Михайлович Кожевніков - Щит і меч

крізь вікна вагонів — скоса тривожно поглядали на перон, чекаючи появи когось найголовнішого, хто міг усе змінити своєю всевладною волею.

Та ось на пероні з'явився латиш у військовій формі, сотні очей втупилися в нього тривожно й злякано. І коли він ішов уздовж поїзда, пасажири, проводячи його допитливими поглядами, підводилися з місць.

Військовий підійшов до газетного кіоска, де сиділа гарненька продавщиця, став, сперся ліктями на прилавок, і всі враз зрозуміли: цей чоловік зайняв тут позицію всерйоз і надовго.

Як тільки годинник на чавунному кронштейні показав ажурними, мистецьки викуваними залізними стрілками час відправлення, поїзд рушив. І в репатріантів почалося звичне вагонне життя, що нічим зовсім не відрізнялося від вагонного життя всіх інших пасажирів цього поїзда далекого слідування.

Дивним здавалося тільки те, що вони ні з ким не прощалися. Не було перед цими трьома вагонами звичайної вокзальної метушні, вигуків, побажань, обіймів. І коли поїзд відійшов, пасажири не висувалися з вікон, не махали хустками, не посилали поцілунків рукою. Цих від'їжджаючих ніхто не проводив. Вони назавжди покидали Латвію. Для багатьох вона була батьківщиною, і не одне покоління тут, на цій землі, свій вік звікувало, і кожен знайшов у цьому житті місце, становище, впевненість у своєму забезпеченому майбутньому В Латвії вони уникли тих злигоднів, яких зазнав увесь німецький народ після першої світової війни. Їх єднала з вітчизною тільки сентиментальна романтична любов і схиляння перед старонімецькими традиціями, яких вони свято додержувались. За багато років вони звикли з приємністю усвідомлювати, що тут, на латвійській землі, вони благоденствують, живуть значно краще, аніж їхні родичі на землі вітчизни. І раділи, що доля їхня не залежить від тих політичних бур, які вирували в Німеччині.

Довгий час для рядових трудящих німців Німецько-балтійське народне об'єднання було культурницькою організацією, в якій вони знаходили відраду, віддаючи данину своїм душевним симпатіям до всього, що в їхньому уявленні було справді німецьким. Але за останні роки дух гітлерівської Німеччини запанував і в об'єднанні. Його керівники стали фюрерами, які здійснювали в Латвії свою диктаторську владу майже так само жорстоко й підступно, як їхні земляки в самій Німеччині.

За незначним винятком — ідеться про тих, хто відкрито й мужньо ставав на боротьбу з фашистами і в період ульманісівського терору був страчений, чи ув'язнений, чи пішов у підпілля, — більшість латвійських німців піддалася політичному і духовному насильству своїх фюрерів. З істеричною готовністю прагнули вони довести відданість Третьому рейху всіма явними і таємними засобами, хоч би як ці засоби суперечили справжній природі людини.

Дух лицемірства, страху, рабської покори, несамовитої жаги домогтися панування над людьми не тільки тут, але й там, де фашистська Німеччина поширювала своє владарювання над поневоленими народами захоплених європейських держав, дух цей увійшов у плоть і кров членів об'єднання, і назовні виступило все те низьке, потаємне, що на перший погляд здавалося давно пережитим, принаймні в тих, хто, підкреслюючи добропорядність, додержувався тут, у Латвії, суворих рамок міщансько-бюргерської моралі.

І хоч пасажири цих трьох вагонів знов обернулися на добропорядних громадян, з їхніх приязно усміхнених облич не сходив вираз напруженої тривоги.

Одних мучив болісний неспокій, як зустріне їх вітчизна, чи будуть вони там раювати, як у Латвії, чи немає на них «плям», що завадять їм стати новими благонадійними громадянами рейху. Тих, хто не сумнівався, що їхні особливі заслуги перед рейхом будуть оцінені якнайкраще, непокоїло, чи зможуть вони безборонно перетнути кордон. Дехто, таких була меншість, потай щиро жалкував за покинутою латвійською землею, адже вона була для них батьківщиною, життям з усім тим, що відірвати без душевного болю просто неможливо.

Але страх кожного перед кожним, побоювання виявити свої справжні почуття і цим зашкодити собі колись у майбутньому і тепер приховували під машкарою звичного вже лицемірства. Тому репатріанти намагалися поводитись у поїзді зі звичною безжурною незалежністю, властивою кожному вагонному пасажирові.

… Йоганн Вайс не поспішав зайняти місце в безплацкартному вагоні, він стояв на пероні, поставивши на асфальт брезентовий саквояж, і терпляче ждав, коли зможе піднятися на приступку, не потурбувавши при цьому своїх попутників.

Несподівано підійшов Папке і поряд з брезентовим Вайсовим саквояжем поставив фібровий чемодан; другий, шкіряний, він весь час тримав у руці.

Не вітаючись з Вайсом і підкреслено не пізнаючи його, Папке уважно стежив за посадкою. І раптом, вибравши момент, схопив Вайсів саквояж і подався до м'якого вагона.

Вайс, гадаючи, що Папке помилково взяв його саквояж, побіг за ним з чемоданом. Але Папке злобно гримнув на нього:

— Навіщо ви мені тичете свій чемодан? Шукайте для цього носильника.

І Вайсові довелося вернутися у свій вагон, де він зайняв горішню лавку, поклавши в головах фібровий чемодан Папке.

Вся ця історія ставила Вайса в досить скрутне становище. Спочатку він подумав, що Папке розіграв комедію, щоб ознайомитися із вмістом саквояжа, і скоро поверне його, можливо, навіть вибачившись за «помилку». Час ішов, і Вайса почали непокоїти вже інші думки. На кордоні чемодан розкриють митники, і в ньому вони можуть виявити дещо таке, що перешкодить його власникові переїхати кордон, а власником чемодана став тепер Вайс.

Викинути чемодан або в слушний момент підсунути його під лавку комусь із пасажирів — тоді пропаде майно Папке.

Але ж Вайсові після того, як Функ виїхав у рейх і зв'язок з ним втрачено, важливо й надалі ладнати з Папке, і він не має права втратити його прихильність.

Напружено шукаючи способу розплутати зашморг, накинутий на нього Папке, Вайс звісив ноги з лавки й, похитуючи головою, став награвати на губній гармошці тірольську пісеньку, слова якої добре знали всі чоловіки, однак вимовляти їх у присутності дам не годилося. Проте жінки, слухаючи мелодію цієї пісеньки, багатозначно всміхалися молодому жартівникові, який так одверто виявляв свою радість з нагоди від'їзду на батьківщину.

Худий молодий німець налив у пластмасову чарку горілки й подав Вайсові.

— За здоров'я нашого фюрера! — Він молитовно закотив очі. — Йому потрібні такі молодці, як ми.

— Хайль! — Йоганн різко викинув уперед руку.

Німець суворо попередив:

— Ми