Робер Мерль - Чоловіки під охороною

діє. А я саме тоді, коли вона рятувала мою ставку в цій грі, обкачав її в багнюці.

— Аніто, — кажу я, — тепер, коли я все знаю, що мені робити? Кинутись тобі в ноги? Стати перед тобою навколішки?

Аніта кладе ліву руку на мою праву й досить поблажливо каже:

— Любий Ральфе, тільки ти вмієш так вибачатись!

По цих словах вона ковтає ще один пиріжечок. Я, не дуже задоволений, мовчу. Її поблажливість мене ображає.

— Хто послав ту фотокопію до «Нью-Йорк таймс»? — питаю я. — Кресбі?

— А хто ж іще!

— Мур має докази?

— Ні. Та й що це дасть? У всякому разі, батько пішов на дно.

Дивна річ, але оце «у всякому разі» її не дуже засмучує. Навпаки, вона навіть трохи пожвавішала, повеселішала… Я дивлюся на дружину і все не наважуюсь узятися до їжі. Хоч мені й слід було б із цим поспішити. Упоравшись зі своїми пиріжками, Аніта накидається на мої. І це заважає їй водночас розмовляти.

— Тебе не було десять днів, Ральфе. І ти не знаєш останніх статистичних даних про енцефаліт-шістнадцять. Вони жахливі! (Сама Аніта, правда, не дуже нажахана.) До того ж є ще одне, Ральфе, куди гірше. Ми довідалися, що великі страхувальні компанії збираються розірвати угоди про страхування життя.

— Хіба вони мають право це робити?

— Вони його собі привласнять. Батько втонув, Ральфе. Його шанси, за останнім опитуванням Геллапа, впали до тридцяти двох відсотків.

— Але ж у сенатора Шермана теж неприємності. Я прочитав у суботніх газетах, що в його напарника інфаркт. Шерманові треба якнайшвидше знайти іншого кандидата на віце-президента. А це нелегко.

— Все позаду, — відповідає Аніта. — Він уже знайшов.

— Звідки ти знаєш?

— Вона мені телефонувала.

Я вражено втуплююся в Аніту.

— Вона? Це жінка? Жінка буде віце-президентом?

— Я гадаю, — каже Аніта, роздивляючись мене й піднявши вгору свої палички, — що за нинішніх обставин (вона робить на цих словах наголос) Шерман зарекомендував себе неабияким реалістом і спритним політиком, вибравши кандидатом на віце-президента жінку. — Вона бере двома паличками пиріжечок і ковтає його.

— Хто вона?

— Сара Бедфорд.

Я надуваю губи. У США багато всіляких РВЖ[4], і Сара Бедфорд належить до найрадикальнішого з них.

— І що вона сказала тобі по телефону?

— Сара добре розуміє, що я мушу поки лишатися з батьком, аби в хвилину його поразки подати йому руку, але після виборів вона розраховує на мене.

— Як на секретарку?

— Як на радницю.

Западає коротка мовчанка.

— Ти ростеш, — мимоволі кажу я досить сухо.

Але Аніта не звертає уваги на мій тон. Вона мене не слухає. І навряд чи бачить. Її зелені очі горять вогнем, вона з переможним виглядом закидає назад волосся кольору червоного дерева й захоплено каже:

— Це буде чудове підвищення, Ральфе! І не тільки для Сари й для мене. Для жінки! Поміркуй сам, Ральфе! Якщо Шерман помре, то Сара стане першою жінкою-президентом Сполучених Штатів!

Я, як того й хоче Аніта, міркую. До Шермана особливої симпатії я не відчуваю. Я бачив його двічі-тричі по телевізору, це чоловік років сорока, атлетичної будови, на вигляд молодший свого віку. Якби, за Анітиними словами, не «обставини», ніхто й не подумав би, що найближчим часом Шерману загрожує смерть. І я можу заприсягтися, що не тільки Аніта вже уявляє собі цю смерть і навіть її бажає. Отож нещастя — не таке вже й велике лихо, адже воно відкриває дорогу — якими точними бувають слова! — «чудовому підвищенню».

— Залиш мені бодай один-два пиріжечки, — кажу я перегодя.

Аніта перестає жувати, зиркає на тарілку й сміється. Я теж сміюсь — трохи запізно й без особливої радості.

Анітине бажання здійснюється. Її пророцтво збувається. Через місяць після виборів президент Шерман занедужує на енцефаліт, і Сара Бедфорд захоплює в свої тверді рученята долю Сполучених Штатів.

Мене в ті дні у Вашингтоні вже не було, і свідком сходження на вершину Сари Бедфорд, а заразом і Аніти, я не став. Я найнявся на роботу до фірми «Гельсінгфорс» і тепер керую в Блувіллі, штат Вермонт, лабораторією, що досліджує вірус енцефаліту-16. Дейв теж зі мною.

Розділ другий

Блувілл, штат Вермонт

Я вижив, це факт. Проте в мене нема гарантії на майбутнє. Поки що я належу до жменьки американців, котрих журналісти називають ЧО (чоловіки під охороною). Це особи, які мають неабияку економічну або наукову вагу й довкола яких створено охоронну зону — ОЗ, — що оберігає їх від зараження.

Як я підкреслював у своїй доповідній записці, енцефаліт-16 поширюється не носіями інфекції — скажімо, комарами чи кліщами, — а через контакт хворого із здоровим і тільки тоді, коли недуга перебуває в інкубаційному періоді. З цього випливає, що особи, які мають біологічний імунітет до цієї недуги — жінки та малолітні хлопчики, — можуть контактувати з ЧО, не заражаючи їх. Навпаки, дорослих чоловіків не можна вважати здоровими й допускати без ризику до охоронної зони, перш ніж вони відбудуть карантин у термін, довший за інкубаційний період. Отож по приїзді в Блувілл я й пройшов цей карантин.

У штаті Вермонт — своєю колоритною назвою він завдячує французові Шамплену (неподалік там Канада)[5]