Алістер Маклін - Куди залітають лиш орли

цю скобу частину линви, прив'язаної до першої, міцно закріпленої скоби. Аж тоді він рушив ледь похилим плато вгору, голосно насвистуючи «Лорелею». Мелодія, як мусив признатися собі Сміт, виходила в нього далеко не бездоганно, та впізнати пісню можна було. Незабаром із темряви з'явилася постать і поспішила до нього, спотикаючись у глибокому снігу. Це була Мері Еллісон. За кілька кроків від Сміта вона зупинилась і взялася руками в боки.

— Ну? — Сміт чув, як у неї від морозу цокотять зуби. — Це забрало в тебе чимало часу, чи не так?

— Я не згаяв жодної хвилини, — почав виправдовуватися Сміт. — Спершу я мусив влаштувати гарячу вечерю й каву…

— Ти мусив… Ти тварюка, егоїстична тварюка! — Вона ступила крок уперед і обійняла його за шию. — Я ненавиджу тебе!

— Я знаю. — Сміт скинув рукавицю й торкнувся пальцями її блідої щоки. — Ти змерзла.

— Він ще каже, що я змерзла! Ясна річ, я змерзла! Я в тому літаку мало не вмерла! Чому ти не подбав, щоб мені дали грілку або одяг з електропідігрівом, чи бодай що-небудь! Я думала, ти любиш мене!

— Тут я нічим не міг зарадити, — приязно сказав Сміт, поплескуючи її по спині. — А де твої речі?

— За п'ятдесят ярдів звідси. І припини так по-панібратському мене поплескувати!

— Що за мова, що за мова! — зітхнув Сміт. — Ну добре, ходімо по речі.

Вони пробиралися глибоким снігом, Мері міцно трималася за Смітову руку. Потім вона зацікавлено спитала:

— А який привід ти вигадав, щоб повернутися сюди? Загубив ланцюжка від годинника?

— Є одна річ, окрім тебе, по яку я мав повернутися сюди, хоча й довелося зіграти цілий спектакль. Записник із шифрами в куртці сержанта Геррода.

— Він загубив його? Як же можна бути таким злочинно неуважним! — Вона примовкла й замислилась. — До того ж записник мав бути на ланцюжку…

— Він усе ще в сержантовій куртці, — сказав Сміт похмуро. — А сержант — тут, на плато. Мертвий.

— Мертвий?! — Вона вхопила Сміта за руки. Після довгого мовчання повторила: — Він мертвий! Цей… цей милий чоловік… Я чула, як він казав, що ніколи досі не стрибав з парашутом. Він що — невдало приземлився?

— Схоже, що так.

Вони мовчки знайшли рюкзак, і Сміт відніс його до краю урвища.

— А тепер? — спитала Мері. — Шукати записника?

— Почекаймо хвилинку. Я хочу постежити за цією линвою.

— Навіщо?

— А чому б і ні?

— Не пояснюй мені нічого, — стомлено промовила Мері. — Я звичайнісінька дівчина. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Я цього дуже хотів би, — щиро відказав Сміт.

Вони чекали мовчки, сидячи поруч на рюкзаку й зосереджено дивлячись на линву, неначе нейлонові линви на висоті сім тисяч футів набувають магічного значення, якого не мають за інших обставин. Двічі Сміт припалював сигарету, й двічі вона швидко гасла від снігу. Збігло дві чи три хвилини, а їм здалося, що минуло тридцять чи й сорок хвилин. Згодом Сміт завважив, що дівчина починає дуже тремтіти від холоду й міцно стискає зуби, щоб вони не цокотіли, а в нього самого увесь лівий бік (яким він намагався затулити її від снігу й вітру) геть занімів.

Сміт уже підвівся, щоб іти, коли це раптом линва різко смикнулася, й скоба, забита далі від краю урвища, вискочила зі скелі. Намотана на неї линва ковзнула повз другу скобу вниз і нарешті сильно напнулася. Очевидно, тягар на ній був чималий, бо линва глибоко пірнула в сніг. Сміт кинувся до скоби й спробував перевірити, чи важкий там, унизу, тягар. Спершу легенько, потім з усієї сили. Линва як була напнута, так і залишилась. Але скоба трималася міцно.

— Що?.. Що це? — скрикнула Мері й раптово замовкла. З її вуст вихоплювався лише якийсь невиразний шепіт.

— Дуже, дуже мило, — пробурмотів Сміт. — Хтось там, унизу, мене зовсім не любить. Ти здивована?

— Якби… якби ця скоба не витримала, ми б ніколи не спустилися вниз… — Її голос тепер тремтів не лише від холоду.

— Ну, це давній добрий прийом… — відказав Сміт.

Він обійняв її за плечі й повів геть від урвища. Сніг тепер падав густіший, так що навіть з ліхтариками не видно було далі ніж за шість футів. Однак Сміт, орієнтуючись на скельний виступ посеред плато, знайшов Герродове тіло за хвилини дві. Тепер воно являло собою безформний сніговий горбик у заглибині під виступом. Сміт відгріб сніг, розстебнув куртку, знайшов записника з шифрами, зняв ланцюжка з шиї в Геррода й сховав записника до кишені.

Тепер треба було зробити ще одне — перекинути Геррода на спину. Сміт здогадувався, що це буде неможливо — і це майже справдилося. Це забрало трохи не всі його сили — адже труп тим часом уже замерз і наче скам'янів у тій позі, в якій упав до цієї ями. Вдруге за цю ніч Сміт відчув, що його обличчя заливає піт, змішуючись із снігом. Та врешті він таки перекинув його, і закоцюбла людська рука тепер показувала на небо, звідки все падав і падав сніг. Сміт став навколішки й, присвічуючи ліхтариком, почав уважно оглядати потилицю в мертвого Геррода.

— Що ти робиш? — пошепки запитала Мері. — Що ти шукаєш?

— У нього зламана шия. Я хочу з’ясувати, як саме її було зламано. — Він обернувся до дівчини. — Тобі не обов'язково дивитися.

— Не турбуйся. — Вона відвернулась. — Я не дивитимусь.

Одяг у Геррода був такий самий задубілий, як і тіло. Вилога на голові з тріском розірвалася коли Сміт спробував її скинути, щоб оглянути потилицю й шию. Нарешті трохи нижче від коміра маскувальної куртки він знайшов те, що шукав — червону пляму здертої шкіри. Сміт підвівся, взяв Герродове тіло за ноги протягнув його на кілька футів углиб ями.

— Ну що? — Мері мимоволі все ж таки глянула ще раз на тіло