Ганна Клодзіньська - Зневажаючи закон

— З глузду з'їхав! — сахнулася Моніка. — Та чи в тебе взагалі є патрони до того пістолета? — Вона не питала, чи вміє він обходитися зі зброєю, бо знала, що в армії він служив.

— Ходімо! — Казик рвучко схопився, нагледів кельнерку й сплатив рахунок. Уже на вулиці він рішуче сказав — Пам'ятай, у середу, о сьомій вечора, перед «Гетьманським». Ми повинні це зробити, бо іншого виходу немає. — І, поцілувавши коханку, втік так спішно, що вона навіть не встигла відповісти…

Яцек повернувся наступного дня, але в понеділок знову поїхав у відрядження. Отже, тієї страшної середи, що її Моніка боялася, як вогню, його не буде, й це трохи втішило жінку. Кольє та перстень пощастило продати дуже вигідно. Тепер, хоча й з жалем, вона поклала в пакет сто тисяч купюрами, подбавши, щоб вони були вживані, — довелося добряче пожмакати деякі з них у руках.

О пів на сьому вечора вона, сама не знаючи чому, вбралася у скромненьку темну сукню — їй здавалося, що так буде найдоречніше, — і, стискуючи у руці торбу з грішми, сіла у свій «вольво» й рушила в бік Вілянува. З Казиком вони домовились зустрітись біля психоневрологічного інституту, на розі проспектів Собеського і Вілянувського.

Вечір був прохолодний, цілий день дмухав різкий вітер, надмухавши снігу, сніг швидко розтанув, від чого бруківка стала мокрою й слизькою.

Ще здалеку вона побачила сірий «онель-рекорд», що стояв на перехресті, освітлюючи фарами сквер біля лікарні. Моніка повільно під'їхала й побачила за кермом Казимира; на знак вітання він підніс руку й на мигах показав, що вона має їхати першою.

У такий час і за такої негоди біля кафе «Гетьманського» не було жодної машини; лише далі, біля самісінького ресторану, стояли три лімузини. «Чи не сидить в одному з них наш шантажист?» — майнула в голові думка, й Моніці нестримно закортіло під'їхати якнайближче й заглянути в обличчя водіям. Але вона вчасно відмовилась од того наміру: все одно в машинах зараз нікого немає, бо водії, найвірогідніше, сидять у ресторані.

Виходячи з машини, вона тремтіла від холоду й страху. Казимир тільки-но під'їздив до кафе. Жінка дістала пакунок з грошима й попрямувала до першої лави. Ніхто на ній не сидів, і взагалі в алеї було темно і безлюдно. «Він таки обрав надійне місце!» — з раптовою люттю подумала Моніка. Ще б пак, втратити таку купу грошей! Вона схилилася й сунула пакунок під лаву; нестримно хотілося зачекати на Казика, і водночас вона боялася, що й насправді дійде до стрілянини, а тоді з'явиться міліція, спитає, що вона тут робить… Ні, нізащо!

Вже не озираючись, Моніка сіла в машину й від'їхала. З Казиком було домовлено, що він зателефонує, коли все скінчиться. А якщо злодій теж стрілятиме й поцілить у нього?.. З переляку вона спітніла, додала газу й понеслась Вілянувським проспектом, уповільнила швидкість лише десь біля центру. Діставшися до своєї вілли, жінка мерщій кинулася до телефону — їй здалося, ніби в кабінеті пролунав дзвоник. Але телефон мовчав. Цілу ніч вона не спала, блукала по кімнатах, прислухалася до телефону — може, задзвонить? Прислухалася, чи не задзвонить і в двері, але даремно. І лише рано-вранці, коли місто прокидалося, озвався телефон. Не тямлячи себе, вона схопила трубку, готова до найгіршого.

Казик говорив так тихо й хрипко, що вона ледве його розуміла.

— Навіть не уявляю, як це сталося! Спочатку я сховався в кущах поблизу лави і просидів там години зо дві, аж поки закляк від холоднечі. Так ніхто й не підійшов. Тоді я мерщій до машини, щоб трохи відігрітися, на якусь чверть години — і повір, я увесь час не зводив очей з лави; щоправда, спостерігав здалеку, але ж, тільки-но ти поїхала, одразу перед кафе заблимав ліхтар… Отже, за якісь п'ятнадцять хвилин повертаюсь туди кружним шляхом і сиджу там ще біля години. І тоді мене наче щось штрикнуло: заглядаю під лаву — ні твоїх, ані моїх грошей нема!

— Забрав, мабуть, коли ти сидів у машині?

— Але як? Я не зводив очей з лави. Людина — це ж не муха! — розпачливо хрипів Казик. — Не можу збагнути, де він був, звідки підкрався, якою машиною під'їхав. Могло статися, що спочатку він ішов пішки, потім сів в автобус. Або й просто живе десь поблизу. Отже, гроші наші загули, а я ще й застудився…

— Нічого не вдієш. Тепер лишається чекати на другий лист. Збирай гроші, Казику!

— Та де ж я їх, у біса, візьму! — застогнав він. — Доведеться хіба що просити в дружини… Вигадаю якісь застарілі борги або ще щось… Слухай, нам поки що зустрічатися не слід. Я тобі зателефоную, люба.

Моніка думала про цю подію цілий день, якому, здавалося, не буде кінця-краю. Заснути вона вдень не змогла, хоча вночі й очей не стулила; довелося випити три чашки кави й два келишки коньяку. Руки тремтіли, повіки спухли, Моніка не могла позбутися відчуття страху, безперервно думала про того шантажиста, намагалася підігнати під цю таємничу постать знайомих, колег Яцека з інституту — й тих, кого знала особисто, і тих, про кого лише чула.

Жінка навіть відшукала в найближчій книгарні якусь наукову працю щодо інфрачервоних променів, але даремно намагалася бодай щось у ній зрозуміти. Там справді йшлося про фотографування в темряві і з далекої відстані, але це робилося з допомогою надто складної, як на її думку, апаратури. То, може, ця людина — інженер? Технік? Фотограф? Серед її знайомих жодного фотографа не було, проте інженерів — аж кільканадцять, майже стільки ж і техніків.

Моніка безпорадно никала кімнатами — на превеликий подив хатньої робітниці. Обіду навіть не торкнулася. Шкода було втрачених грошей, дошкуляв страх, але це ще було не все. Вона вмовляла себе: «Треба негайно порвати з Казиком!..» І дивно: якщо раніше Моніка інколи й справді бажала це зробити, стомлена необхідністю постійно підтримувати себе в стані «бойової готовності», то тепер відчула, що не може й не хоче поривати ці стосунки!