Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

одного з «покоління революції», чиї талановиті книги, написані за півсторіччя натхненної праці, є гордістю багатонаціональної радянської літератури.

«Література — чудовий, хоч і винятково відповідальний шлях служіння своєму народові і найкращим ідеям сучасності, — писав Юрій Смолич в автобіографії. — Я мрію своїми книгами якось, у якійсь, хай незначній частині, відобразити життя мого покоління — в дитинстві, отроцтві, юності і в зрілі роки — на шляхах, які так прекрасно відкриває йому в майбутнє боротьба разом зі своїм народом за побудову комунізму». І митець здійснив свою мрію.

В. Г. Бєляєв

ДИТИНСТВО
Повість


ТРАНСВААЛЬ[19]

Ранок був сонячний і чудовий.

Ранку, власне, ще не було, але зараз він вже мав бути. Його не було ще тут, у темній і задушній після ночі кімнаті, але там, в іншому світі, поза кімнатою, надворі, він уже був. І сонця було там так багато, що йому бракувало місця. Крізь щілини віконниць воно врізалося в темінь кімнати вузькими і довгими лезами. Воно пронизувало темінь цілим віялом напнутих і тремтливих гарячих сонячних шпагатів. І міріади кольористих порошинок вихрилися, роїлися і тремтіли в сонячному промінні.

Зараз мав бути новий день. І це було невимовно радісно.

День ввійшов просто через вікно — враз і прекрасно, — тільки мати розсунула віконниці і розчинила раму. Аромати і звуки ранку — росяне листя, пташиний гомін — вдарили до кімнати вслід за сонцем.

— Юрку! — сказала мати, відвертаючись від вікна. — Вставай!

Вона підійшла і схилилася над Юрою. Юра потягся назустріч їй, весь затремтівши й завмерши від щастя.

— Мама!

Вона вхопила Юру в обійми — і Юра враз став маленький, він перестав бути, він став часткою її. Сміючись щасливо, мати піднесла Юру до відчиненого вікна.

Ранок стояв літній — сонячний і прозорий. Небо було синє і далеке. Гілля вишень і бузку звисало просто до кімнати. Важкі краплі роси падали зрідка і тихо в траву. Горобці метушилися й цвірінчали на верховітті. Здалека лунав церковний дзвін. Над тихим містом висів невиразний гомін.

Було сонце, був ранок, був новий день. Безмежна і невичерпна радість буяла в грудях.

Перед будинком розстилався невеличкий квітничок: десяток кольористих клумб і жовті стежки між ними. Скільки квітів, і які різні! Петунія, красоля, кручені паничі, резеда, бальзамін, півонії. Вони заливали грядки, немов піною — зеленою, жовтою, червоною/синьою і білою — над усе. У жовтому чесучевому піджаку, в чорних окулярах і без шапки височів серед пінного прибою квітів батько. Він завмер недвижно, заломивши голову високо, — тільки злегка куйовдив собі руду бороду і з насолодою, замріяно і повільно видихав угору кільчиками тютюновий дим. Недокурок був затиснутий між пальцями лівої руки, що куйовдила бороду, в правій батько тримав садову лійку. Він поливав клумби. Квіти — то була, після математики і музики, третя безмежна батькова пристрасть. Він копав, сіяв, садив і поливав скрізь, де б не оселявся, бодай ненадовго. А довше року-півтора він не жив ніде: метушлива непосидючість гнала тихого учителя математики з міста до міста. Їхати й їхати — то була четверта батькова пристрасть. П'ятою батьковою пристрастю була астрономія. Телескоп стояв на веранді — довгий, як чапля, і жовтий, як самовар.

— Мамо! — запитав Юра. — А чому дерева зелені?

— Чому дерева зелені? — мати радісно дивилася на Юру якусь мить і щасливо засміялася. — Як виростеш і будеш великим, тоді знатимеш усе! Почекай.

Очевидно, що чекати цього треба було ще довго — може, аж до вечора — і Юра ладнався вже образитися та заревти: дорослі ніколи не хотіли відповідати прямо і намагалися уникнути виразної відповіді. І завжди оце «як виростеш!». Але тут трапилася нова прекрасна подія. Хвіртка з вулиці розчинилася, і до двору ввійшов хтось. На голові в нього був чорний капелюх з зеленим пером, на плечі сидів великий рожевий птах, за плечима він ніс похилившися червону скриньку на одній дерев'яній ніжці. Друга, така ж дерев'яна, ніжка була в самого невідомого дяді замість правої ноги.

— Мамо! — сплеснув Юра руками. — Чому в нього замість ноги ніжка від столика?

— Шарманщик! — сказала мати. — Не треба. Ідіть.

Але шарманщик не звернув уваги. І це було цілком зрозуміло. Хіба ж стане така надзвичайна особа — з зеленим пером на капелюсі, папугою на плечі та червоною шарманкою за спиною — звертати увагу на звичайну собі маму? Зеленого пера, папуги й шарманки не мав навіть батько! Безперечно, шарманщик був більший від батька.

Шарманщик встановив інструмент перед собою, і рожева папуга плигнула на кришку. Вона сіла на краю шухлядки з білими конвертами. Шарманщик був найбільший у світі чоловік — все людське щастя було в його руках: оце ж воно лежало по конвертах у шухляді. Рожева папуга подавала вам ваше щастя в обмін на маленьку білу монетку. Куховарка Олександра вийшла на ґанок і підперла рукою щоку.

Через паркан вистромилося чотири голови з сусідського подвір'я. На вулиці за хвірткою спинилося двоє перехожих — селянин у брилі і