Антон Чехов - Палата №6

— Ви про місто бажаєте знати чи взагалі?

— Ну, спочатку розкажіть мені про місто, а тоді взагалі.

— Що ж? У місті нестерпно нудно... Ні з ким слова ска-вати, нікого послухати. Нових людей нема. А втім, приїхав недавно молодий лікар Хоботов.

— Він ще при мені приїхав. Що, хам?

— Так, некультурна людина. Дивно, знаєте... З усього видно, в наших столицях нема розумового застою, є поступ — значить, повинні бути там і справжні люди, але чомусь кожного разу звідти присилають до нас таких людей, що хоч не дивись. Нещасне місто!

— Так, нещасне місто! — зітхнув Іван Дмитрович і засміявся.— А взагалі як? Що пишуть у газетах і журналах?

У палаті вже було темно. Лікар підвівся і стоячи почав розповідати, що пишуть за кордоном і в Росії і який помічається тепер напрям думки. Іван Дмитрович уважно слухав і ставив запитання, але раптом, наче згадавши щось жахливе, схопився за голову й ліг на постіль, спиною до лікаря.

— Що з вами? — спитав Андрій Юхимович.

— Ви від мене не почуєте більше жодного слова! — грубо промовив Іван Дмитрович.— Облиште менеї

— Чому ж?

— Кажу вам: облиште! Якого дідька?

Андрій Юхимович знизав плечима, зітхнув і вийшов. Проходячи через сіни, він сказав:

— Як би тут прибрати, Микито... Страшенно важкий Дух!

— Слухаю, ваше високоблагородіє!

"Яка приємна молода людина! — думав Андрій Юхимович, ідучи до €ебе на квартиру.— За весь час, що я тут живу, це, здається, перша, з якою можна поговорити. Він уміє міркувати й цікавиться саме тим, чим треба".

Читаючи і потім лягаючи спати, він весь час думав про Івана Дмитровича, а прокинувшись другого дня ранком, згадав, що вчора познайомився з розумною й цікавою людиною, і вирішив піти до неї ще раз при першій пагоді.

Іван Дмитрович лежав у такій самій позі, як учора, обхопивши голову руками й підібгавши ноги. Обличчя його не було видно.

— Здрастуйте, мій друже,— сказав Андрій Юхимович.— Ви не спите?

— По-перше, я вам не друг,— проговорив Іван Дмитрович у подушку,— а по-друге, ви даремно клопочетесь: ви не доб'єтесь від мене жодного слова.

— Дивно...— пробурмотів Андрій Юхимович, зніяковівши.— Учора ми розмовляли так мирно, але раптом ви чогось образилися й зразу обірвали... Мабуть, я висловився як-небудь невдало або, може, висловив думку, що супе-, речить вашим переконанням...

— Еге ж, так я вам і повірю! — сказав Іван Дмитрович, підводячись і дивлячись на лікаря глузливо і з тривогою; очі в нього були червоні.— Можете йти шпигувати й випитувати в інше місце, а тут вам нема чого робити. Я ще вчора зрозумів, чого ви приходили.

— Дивна фантазія! — усміхнувся лікар.— Значить, ви вважаєте, що я шпигун?

— Так, вважаю... Шпигун або лікар, до якого поклали мене на випробування,— це однаково.

— Ах, який ви, справді, вибачте... дивак!

Лікар сів на табурет біля постелі і докірливо похитав головою.

— Але припустимо, що ви маєте рацію,— сказав він.— Припустимо, що я зрадницькії ловлю вас па слові, щоб виказати поліції. Вас заарештовують і потім судять. Але хіба на суді і в тюрмі вам буде гірше, ніж тут? А якщо зашлють на поселення і навіть на каторгу, то хіба це гірше, ніж сидіти в цьому флігелі? Гадаю, не гірше... Чого ж боятися?

Як видно, ці слова вплинули на Івана Дмитровича. Він спокійно сів.

Була п'ята година вечора — час, коли звичайно Андрій Юхимович ходить у себе по кімнатах і Дар'юшка питає його, чи не пора йому пиво пити. Надворі була тиха, ясна погода.

— А я по обіді вийшов прогулятися та ось і зайшов, як бачите,— сказав лікар.— Зовсім весна.

— Тепер який місяць? Березень? — спитав Іван Дмитрович.

— Так, кінець березня.

— Грязько надворі?

— Ні, не дуже. В саду вже стежечки.

— Тепер добре б проїхатись у колясці куди-небудь за місто,— сказав Іван Дмитрович, потираючи свої червоні очі, наче спросоння,— потім вернутися додому б у теплий, затишний кабінет і... полікуватися в порядного лікаря від головного болю... Давно вже я не жив по-людськи... А тут гидко! Нестерпно гидко!

Після вчорашнього збудження він був стомлений, млявий і говорив неохоче. Пальці в нього тремтіли, і по обличчю видно було, що в нього дуже боліла голова.

— Між теплим, затишним кабінетом і цією палатою нема ніякої різниці,— сказав Андрій Юхимович.— Спокій і задоволення людини не поза нею, а в ній самій.

— Тобто як?

— Звичайна людина жде доброго чи поганого зовні, тобто від коляски і кабінету, а мисляча — від самої себе.

— Ідіть проповідуйте цю