Василь Биков - Альпійська балада

class="book">— Гори — карашо! — побачивши, що він роздивляється навкруги, мовила дівчина. — Как єто?.. Естетіко!

Стукнувши колодками, вона підхопилася з каменя, на якому сиділа, і теж вибігла з-під скелі, оглядаючи сонячне буяння світла на тому боці широкої розпадини. Він, проте, не поділяв її наївного захоплення. Як завжди в полоні, разом з пробудженням всю його істоту, кожну частинку тіла охопило болісне відчуття порожнечі — звичайний, знайомий до дрібниць приступ голоду. Тим часом їсти не було чого. Де в цих клятих горах здобути їжу, він не знав, хоч і усвідомлював, що голодні вони недалеко зайдуть. Отак постоявши, Іван проковтнув слину і, байдужий до того, що зачаровувало її, спитав:

— Ти куди підеш?

Дівчина, не зрозумівши, повела бровами.

— Марш-марш куди? — починаючи дратуватись, озвався він і махнув у різних напрямках рукою. — Туди чи туди? Куди бігла?

— О, остфронт! Рус фронт бєжаль.

Іван здивовано глянув на дівчину.

— Сі, сі,[16] — підтвердила вона, бачачи його недовіру. — Синьйорина карашо тедескі пуф-пуф.

Іван, спохмурнівши, задивився на сяюче, жваве і занадто, на його думку, гарне личко: чи не жартує вона? Але дівчина, певно, не жартувала — висловила свій намір і тепер, чекаючи, що він скаже, великими бездонними очима дивилася на хлопця.

— Дурниці мелеш, — сказав він, закутуючись полами куртки.

— Вас? Что єст мелєш? Русо будіт учіт синьйорина рускі шпрехен?

— Побачимо.

— Побачіїм єст карашо. Согласіє, сі? — жартівливо допитувалася вона. Але він не відповів їй на це, а знову мерзлякувато затремтів, відчувши на спині прохолодну вологість куртки, і глянув на недоречні кружечки-мішені на грудях — таки треба було подбати про одяг, у цій смугастій одежі не дуже розгуляєшся. І він, підчепивши нігтями шов, з тріскотом одірвав на куртці нашивку і номер. Дівчина за його прикладом одразу ж заходилася віддирати свої. Але нігті її тендітних пальців були дуже делікатні, а нитки занадто міцні, щоб легко піддатися. Тоді вона підступила до нього і, по-дитячому відкопиливши нижню пухкеньку губку, ворухнула плечем.

— Дай!

— Не «дай», а «на», — сказав Іван і спроквола повернувся до неї.

Помітивши гострі бугорки під її мокрою курткою, він спохмурнів і стулив губи. Дівчина, зауваживши це, відтягнула тканину від тіла. Після короткого вагання він ухопив ріжок нашивки і сильно рвонув. Щоб не лишити сліду, зібгав усе разом і засунув у щілину під камінь.

— Граціє, спасібо.

— Ти де вчилася російської мови? — спитав Іван.

— Італія. Рома учіль. Лягєр руска синьйорина Маруся учіль. Карашо руска шпрехен я?

— Карашо, — неохоче погодився він.

— Понімаль, очєн лючше карашо, — похвалилась вона, і Йван в душі усміхнувся з її наївності. Однак зараз він думав про інше.

— До Трієста підемо. Знаєш, де Трієст?

— О, Трієсто! Італія, — жваво озвалася вона.

— Знаю, що Італія. А де Трієст, у якій стороні?

Вона глянула в один бік, у другий і впевнено показала рукою туди, звідки піднімалося над горами ще невидиме сонце.

— Туда дорога Трієсто.

«Дорога!» — невесело подумав Іван. Нічогенька собі дорога — через гірський масив Альпів, через ущелини й ріки, а найголовніше — через густонаселені долини та багатолюдні автостради, — не близький світ до цього партизанського Трієста, про який він чимало наслухався у таборі. Але вибір у них був скромний, і коли пощастило вже вирватися з пекла, то безглуздо було б дати себе повісити під барабанний бій на чорній мотузці.

Тому треба було йти, повзти, бігти! Не розкисати, зібрати всю силу, все уміння, всі здібності, перейти головний хребет, знайти партизанів — югославських, італійських, — тільки б стати до лав, узяти зброю. Така його мрія, в цьому висока справедливість його долі та винагорода за всі поневіряння і ганьбу, яких він зазнав за рік полону.

У сирій похмурій ущелині було холодно, задубіле за ніч тіло проймали дрижаки, хотілося чимдуж до тепла, на сонце.

Знайшовши більш-менш придатне місце на схилі, вони рушили поміж камінням угору. Вперше з часу їхньої зустрічі попереду лізла дівчина, Іван, трохи відставши, продирався слідом, і це було схоже на згоду, перший прояв довір’я між ними.

Схил тут був досить крутий, колодки зісковзували й спадали з її ніг. На середині схилу дівчина скинула їх, узяла в одну руку й, хапаючись другою за колючі, тверді, мов дріт, стебла якоїсь трави, в’юнко, мов ящірка, стрибала з каменя на камінь.

— Русо, — не спиняючись, озвалася вона. — Ти єст офіцір?

— Ніякий я не офіцер. Полонений.

— Польонні, польонні. Я понімаль. Кто до война біль?

Іван завагався з відповіддю; те, що вона почала випитувати, хлопцеві не сподобалось, і він похмуро відповів:

— Колгоспник.

— Что такой кольгоспнік?

— Не розумієш, а питаєш… — непривітно докорив Іван. — Ну, ніби бауер, фарштей?

— А, понімаль: ляндвірніафт?[17]

— От, от. Колгоспник.

— О, я очєн люблю кольгосп! — раптом жваво загомоніла вона. — Кольгосп карашо. Ляворарє[18] компанія. Отдіх — компанія. Тутто,[19] — компанія. Карашо компанія. Русо кольгосп карашо економіко, правільно я понімаль? — спитала вона й озирнулась.

Іван не встиг відповісти — зрушене її ногами, вниз покотилося каміння, земля, жорства. Він ледве встиг одскочити вбік. Вона вгорі засміялась і боком припала до схилу, Іван сердито шикнув:

— Тихше ти!

Дівчина знову схаменулась, затулила рота рукою й оглянулася.

— Пардон.

— Пардон, пардон! Тихо треба. Чого ти регочеш?

Її безтурботність злила хлопця, мабуть, він прикрикнув занадто різко, бо вона стрельнула бровами й стиснула губи.

— Мой ім’я єст Джулія. Синьйорина Джулія, —