Віктор Семенович Близнюк - Древляни

«гармошку», ноги вкутані, мов лялечки, до колін онучами й замотузовані, на ногах — плетені личаки. Штани й сорочка з пекучими рубцями, від них криваві рівчаки під пахвами, зате ж і міцна одежка. В лісі, бува, зачепишся низом сорочки за дубовий сук — сук трісне, а сорочка ціла. Добре полотно, поліське. Гляди, в одних штанях від парубкування до смерті й проходиш.

Увага, батько стали на землю.

Кряжиста постать. Лляна нечесана борода закриває аршинні груди, світлі пасма волосся обрамляють високе суворе чоло, обличчя ніби витесане з граба, спокійне, міцне, з глибоким рум’янцем.

— Федько, розпрягти коней… Йване, згорнути сіно.

Батько не підвищують голос, та муштровані сини хапцем виконують отчий наказ.

Коло зрубу жде господаря мати, вона з рушником і важким березовим кухлем. Перші підходять Хома Гаврилович, за ним лаштуються в шворку сини.

Тут свої порядки й звичаї, заведені з діда-прадіда.

Ось мати набрала з жолобка теплої води, почала зливати батькові. Руки в Хоми шкарубкі, вони човгали, як терпуги, коли сам Гаврилович терли мозолясті долоні. Довго, зі смаком полоскали батько пампушисті щоки, червонясту потріскану шию. Змочили білу апостольську голову, хлюпнули з пригорщів у розхристану пазуху, смачно крякнули і —: хап! — зловили поданий рушничок. Після батька умивався білочубий Федір, старший син, йому зливав молодший. Так по черзі підходили всі до жолоба. Вже й помилися, але ніхто не розходився, не галасував, навіть не обмовився словом. Як прийшли, так і стояли мовчки за батьком. Висвіжені водою, Хома Гаврилович сказали повагом:

— Прошу до господи, — і пропустили дітей у хату.

Польська господа. Висока, але похмура, наче обкурена димом. Віконця маленькі, сліпі од пилу, заліплені комашвою. В хату сочилося жовте світло. Стеля й стіни, оббиті сосновою дранкою, давно покоробились і потемніли. Пахло смолою й сирістю, в щілини проглядало чорне нутро старезних стін.

Добру половину житла займав важенний стіл, тесаний з дубової плахи; його ноги-підпори були вбиті в землю, а вже потім стелилась дощана підлога. Круг стола — такі ж міцні дерев’яні лави.

Парувала бараболя на столі, всі чекали батька. В просторій господі було тісно, бо зібралось тут ні мало, ні багато — шістнадцять душ: сини й дочки, зяті й невістки, онуки й онучки. Нікого не випускали Хома Гаврилович з-під своєї руки, щоб не ділити землю. Що ти відріжеш від куцої свити?.. Ось батько пройшли у дальній куток під святі образи. Це їхнє і тільки їхнє місце. Тут сидів прадід, тут сидів дід, а тепер вони, Хома Гаврилович. По праву руку вмостився Федір, вилитий батько — широкий, міцний, як зуб-корневик. По ліву руку — молодші сини, зяті й дочки. Мати притулилася на краю лави, звідси їй зручно подавати від печі.

А дітлахи?

Вони ще не достойні сидіти вкупі з дорослими. От як забере сира земля хирляву невістку Дарку, то на її місце батько посадить котрогось з онуків — найроботящішого. А поки що хай дармоїди товчуться на підлозі за одною макітрою.

Отже, батько сіли під образами. Тепер із темного кутка дивилися на дітей суворий Миколай-угодник і ще суворіший Хома Гаврилович. Вони, батько, гучно хукнули, здуваючи комарів з миски. Кругла миска була вирізана в столі, в дубовому ціляку. Такі ж миски, може, трохи менші, глибочіли проти кожного їдця. І всі за неньком дмухнули в порожні кружала, а дехто й рукавом витер. І звели голодні очі на батька.

На рушнику мати подала хазяїнові брусок чорного житнього хліба. Хома Гаврилович перехрестилися, побожно приклались устами до пахучої скоринки. Перехрестилися й діти. Затамували подих. Найсвятіша хвилина — батько ділитимуть пайки.

— Це тобі, Хведоре, — поклали вони перед старшим сином чималеньку скибку. — За те, що сьогодні корчував на гнилищі. Як-не-як, сажень землі прибуло, овес на торік укинемо.

— Це тобі, Павле, — відітнули трохи меншу скибку. — Знаю, навергався гноєм, та, не нюхавши гнійця, не їстимеш хлібця.

Наділили пайками інших, кожному по роботі, обминули чомусь наполоханого Йвана, зате похвалили невістку Дарку:

— Хирлява молодиця, не нашого роду, але беручка до діла. Он який сувій полотна виткала.

Тим часом мати розклала по мисках товчену бараболю з шкварками. Здається, можна їсти. Та ніхто не вискакував поперед батька. Коли, бувало, новенька невістка згарячу кидалася до миски раніше за всіх, батько так її тріскали довбаною ложкою межи очі, що та, бідолашна, аж гикала. Отож усі скромненько склали руки на стіл. Лиш наймолодший, Санько, нігтем колупнув спокусливий шмат, що лоскотав йому ніздрі горілим запахом, і звів на батечка чисті невинні очі.

А Хома Гаврилович ураз насупили білі кошлаті брови, бликнули суворо на Йвана.

— А тобі, сину, ось! — вони перегнулися через стіл, тицьнули стулені пальці Йванові під самий ніс. — Хапай!.. За що, сам знаєш.

Іван, біліший за свою сорочку, відкинувся до стіни, наче сьорбнув гарячого. Закліпав, заморгав білими віями, ховаючи в кутиках тремтливу сльозу. Мати з докором глянула на розгніваного батька: «Хіба ж так можна? Відлупцюй, як Сидорову козу, а хліба дай» — і тихцем подала свою пайку скривдженому синові, «Бери, Йване, щоб вони й не бачили». Та не проведеш Хому Гавриловича.

— Не жалій, мати! — грюкнули пудові кулаки по тесаному дубові. — Не жалій цуценя, бо Сірком ледачим виросте!

І, схилившись над мискою, зиркнули батько спідлоба на присмирнілу жінку:

— Хай скаже, що сьогодні зробив. Скажи, Йване!

Встав Іван, наче з хреста знятий. Схилив білий чуб.

— Кажи!

— Кільце загубив. Од коси.

— Чуєш?.. Кільце! Залізне! Зносу йому не було б! А він, роззява, загубив. І лежнем пролежав до обіду в кущах.