Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

здавалося, ніби крізь прогалину хтось дивиться синім оком. На хуторі й на дорозі нікого не було видно, лише в траві сюрчали коники та перегукувались перепелиці. У Турб’єрна було таке враження, що за ним іде цілий почет якихось співаків, хоч він нікого й не бачив. Ліс скидався на море туману, знизу блакитне, а вгорі дедалі темніше. Але й з того туману долинало то кльочення тетеруків, то пронизливий крик сови, та ще водоспад гучніше, ніж удень, співав свою прадавню сувору пісню, бо тепер усе затихло і слухало тільки її.

Турб’єрн глянув на Сульбакен і рушив до нього. Він ішов навпростець, не тримаючись стежки, і скоро досяг невеличкого квітника Сюневе, якраз під вікном горішньої кімнатки, де вона спала. Він оглянувся довкола й прислухався, але скрізь було тихо. Тоді почав шукати якогось знаряддя і скоро знайшов лопату й граблі. Квітник уже був скраю трохи скопаний і на ньому посаджено дві квітки, — мабуть, щоб подивитись, чи вони приймуться.

«Вона, бідолашна, стомилася, тому так мало скопала. Тут треба чоловічої сили», — міркував Турб’єрн, беручись за лопату. Спати йому зовсім не хотілося, і ще ніколи праця не здавалася такою легкою. Турб’єрн добре запам’ятав, як треба садити квітки, пам’ятав також, як вони були висаджені в пасторовому квітнику, і все робив так само. Ніч- минула, а він навіть не помітив. Майже не відпочиваючи, він перекопав весь квітник, висадив усі принесені квітки й попересаджував ті, що вже там росли, щоб було краще. Часом він кидав оком на вікно, чи, бува, ніхто його не бачить. Та нікого не було видно, і скрізь панувала тиша, навіть собаки не гавкали. Аж ось заспівав півень і збудив пташок у лісі. Одна за одною вони завели свою пісню, вітаючи ранок.

Вирівнюючи землю навколо квіток, Турб’єрн згадав Аслакові розповіді про тролів і гномів на Сульбакені, в які він колись вірив. «Може, Сюневе подумає, що це вони скопали грядку?»— усміхнувся він, поглядаючи на її вікно. Уже був білий день і пташки співали, аж виляски йшли, коли Турб’єрн скінчив свою роботу, переліз через огорожу і швидко подався додому. Хай ніхто не знає, що він не спав, а садив квітки Сюневе на Сульбакені.

Розділ третій

Невдовзі по селі пішли різні чутки, але ніхто нічого не знав напевне. Після того, як Турб’єрн і Сюневе конфірмувалися, його ніколи не бачили на Сульбакені, і це найбільше всіх дивувало. Лише Інгрід бувала там часто, вони ходили з Сюневе разом гуляти до лісу.

— Не сидіть там довго! — гукала їм навздогін мати.

— Ні, ми скоро! — відповідала Сюневе й поверталась додому аж надвечір.

Обидва женихи з’явилися знов.

— Нехай вона сама вибирає собі пару, — сказала мати, і батько погодився з нею.

Та коли женихи звернулися до Сюневе, дівчина відмовила і тому, й тому. Потім до неї сваталися ще й інші хлопці, та жодному не пощастило на Сульбакені.

Одного разу, коли Сюневе з матір’ю мили посуд від молока, мати спитала, хто ж їй усе-таки подобається. Запитання захопило дівчину зненацька, і вона почервоніла.

— Може, ти вже дала комусь слово?

Мати суворо глянула на дочку.

— Ні,— швидко відповіла Сюневе.

Більше вони про це не розмовляли.

Сюневе була найкраща дівчина в околиці, тому на неї всі дивились, коли вона йшла до церкви, — а її тільки в церкві й можна було побачити, на танці або на якісь інші розваги вона не ходила, бо її батьки належали до гаугіанців. У церкві Турб’єрн і далі сидів навпроти неї, але ніхто не бачив, щоб вони колись розмовляли одне з одним. Та однаково люди вважали, що між ними щось є. А оскільки вони ставилися одне до одного не так, як інші закохані в їхній долині, про них не переставали говорити.

Турб’єрна в селі не дуже любили. Він сам відчував це і в товаристві — на танцях чи на весіллі — поводився зарозуміло, інколи навіть заводив з кимось бійку. Та охочих битися з ним ставало дедалі менше, бо хлопці один за одним пізнавали на собі його важкий кулак, тому Турб’єрн зарані почав звикати до думки, що йому ніхто не зважиться стати поперек дороги.

— Ти надто покладаєшся на свої руки, — сказав йому якось батько. — Але не забувай, що мої руки, мабуть, поки що дужчі за твої!

Минула осінь і зима, настала весна, а люди все ще не знали нічого певного. В околиці ходило стільки чуток про те, як Сюневе відмовляє женихам, що, врешті, до неї майже перестали свататися. З Інгрід Сюневе й далі була нерозлучна. Цього року вони обидві мали літувати в горах, бо частину Гранлієнових полонин відкупив батько Сюневе. Тепер там у лісі виспівував Турб’єрн — лагодив гірську хижу для дівчат.

Був чудовий день, сонце хилилось до заходу, коли він скінчив свою роботу й сів відпочити. Думалось йому про всяке, а найбільше про ті розмови, що кружляли по селу. Він ліг горілиць на червонясто-бурий ялівець, заклав руки під голову й задивився в небо, що яскраво синіло крізь густе віття дерев. Зелене листя й глиця розливалися по ньому мерехтливим потоком, а темне гілля відбивалось химерним візерунком. Коли вітер відхиляв якийсь листок, через отвір прозирав клаптик небесної блакиті, а там, де верхів’я дерев не торкалося одне одного, вона лилася широкою річкою з покрученими звивистими берегами. Ця картина так заполонила Турб’єрна, що прогнала йому з голови всі інші думки.

…Береза тисячею очей усміхалась ялині, а мовчазна, пихата сосна сердито наїжачувала голки, бо повітря дедалі теплішало, молоді деревця прокидалися від сну, гналися вгору і своїм свіжим листям лоскотали їй у носі.

— Цікаво, де ви були взимку? — питала сосна, обмахуючись гіллям, і від нестерпної спеки пітніла живицею. — Це вже казна-що! Така далека північ і така спекота! Тьху!