Ізідор Григорович Винокуров - Пішки на полюс

Небо було чисте, зоряне. Тому Сєдов, незважаючи на втому, відразу приступив до астрономічних визначень. Лише закінчивши роботу, поставили намет, запалили примус, пообідали, нагодували галетами собак і лягли спати. Люди влаштувались у наметі, а собаки позаривались у сніг біля намету, у затишку.

Але виспатися, як слід відпочити цієї ночі не довелося. Погода змінилась: почалась хуртовина. Шалений собачий гавкіт розбудив Сєдова. Проснулись і його супутники, вийшли з намету.

Звідкілясь з темряви долинав гавкіт собак і сердите гарчання «господаря Арктики».

Сєдов схопив рушницю і кинувся у темряву на звуки боротьби. Постріл, другий, третій… І ведмідь звалився мертвий.

Запрягли в нарти собак і притягли ведмежу тушу до намету. Вдале полювання розвіяло сон і втому. Всі разом взялися білувати ведмедя. Тельбухами нагодували собак, а шкуру і м’ясо вирішили заховати у хатинці зі снігу, яку тут же збудували.

Трохи відпочивши, вирушили далі на північ. Пройшли незначну відстань, і знову подув вітер, цього разу особливо шалений. Уже зовсім неможливо було вибрати в темряві зручне місце для табору. Довелося повернутись назад, на попереднє місце. Ледве поставили намет. Забрались у нього. Вітер рвав полотнище намету. Було дуже холодно. Подорожні сиділи наїжачившись, тісно притулившись один до одного, але ніяк не могли зігрітись. Терпіли від холоду і собаки. Жалісно скиглячи і повискуючи, вони шкребли полотнище намету — просились усередину. Довелося потіснитись і впустити перемерзлих собак.

Найкращий спосіб коротати час у непогоду сон. Але поспати знову не пощастило…

Уже потім, коли Сєдов повернувся на «Фоку», він, сміючись, розповідав про цю «ведмежу ніч».

— Справді, усі ведмеді Нової Землі побували цієї ночі у нас в гостях. Тільки заснеш, як починають гавкати собаки. Робити нічого. Береш рушницю — і гайда з намету. Морок! Виття! Важко зрозуміти: чи то хуртовина, чи то собаки виють. Ідеш прислухаючись. Ось хатина, де заховано м’ясо. Очевидно, його запах привабив клишоногого. Що робити? Стріляєш. Мишко навтьоки… Цілу годину пораємось коло хатини — латаємо її. Повертаємось до намету, лягаємо спати… Новий гість! Усе починається спочатку… Так до самого ранку не склепили очей. Одного проженеш — інший тут як тут!…

Вранці Сєдов наказав запрягати собак, вантажити на нарти майно і повертатись назад: хуртовина не вщухала, місяць сховався, і в темряві просуватись далі на північ було небезпечно.

Майже чотири доби добирались Сєдов і його супутники від мису Літке до «Фоки». Йти довелося весь час проти вітру. Особливо важко було в останні два дні. Вийшов гас — нічим було розпалити примус. Дошкуляв холод. Харчувались одними сухарями.

Повернувся Сєдов на судно напередодні нового, 1913 року, його повернення і новорічну зустріч відзначили особливо.

Рівно о півночі вдарила гармата.

Сєдов підняв келих:

— З Новим роком, друзі! Новий рік! Що несе він нам? Не знаю. Але будьмо веселі, будьмо бадьорі і надіймось на найкраще! Ура!

У цю новорічну ніч Сєдов був особливо бадьорий. Його бадьорість і жвавість передавались команді. Усі глибоко вірили в успішне завершення експедиції. І Сєдов найбільше.

…Новий рік розпочався міцними морозами. В середині січня вони досягли 50 градусів, і температура продовжувала падати.

Ртуть у термометрі замерзла і перетворилась у срібну кам’яну кульку. У повітрі стояла непроглядна каламутна пелена. На щоглах, на вантах повисла бахрома бурульок та інею. Здавалось, «Фока» обріс волохатою сивиною.

Ні про які походи та екскурсії по Новій Землі в такий холод не могло бути й мови. Але кожного дня, в точно визначений час, Сєдов виходив на прогулянку. А одного разу, коли морози трохи послабшали, кілька запеклих мисливців вирушили шукати ведмедів.

Розповідь про «ведмежу ніч», проведену Сєдовим на мисі Літке, роздмухала їхній мисливський запал. Як не умовляв їх Сєдов, вони не послухали його порад і вирушили на полювання.

Через п’ять днів мисливці повернулися без здобичі, але з обмороженими носами.

З того часу аж до початку весни ніхто не ризикував вирушати на полювання на ведмедів, та й взагалі віддалятися від корабля…

Наближалася весна.

Сєдов підрахував, що полярна ніч мала закінчитись 9 лютого. Цього дня, опівдні, на обрії мало показатися сонце.

З нетерпінням чекали зимівники настання 9 лютого: вони вирішили забратися на одну з гір Панкратьєвського півострова і там зустріти схід сонця.

Нарешті настав довгожданий день.

Попереду йшов Сєдов. Він ніс великий прапор, який був спеціально призначений для підняття на полюсі. Його так і називали — полюсний прапор. За начальником колоною рухались усі зимівники. Один з них ніс плакат з написом «50,20°». Ось які морози довелось пережити зимівникам під час полярної ночі.

На дванадцяту годину дня процесія піднялась на гору. З неї відкривався широкий вид на навколишню місцевість, небо було чисте, злегка зарожевлене.

Повільно тягнулись хвилини чекання. Раптом у небі спалахнув яскравий промінь. Він полум’янів, розгорався, піднімався все вище, осяваючи небосхил.

То був вісник сходу сонця. Народжувався день.

Зимівники поскидали шапки, щоб привітати появу сонця. Ось-ось воно покажеться… Ще хвилина… друга…

Але сонце не з’явилось. Поступово яскрава заграва почала бліднути, згасати… І нарешті зовсім погасла. Того дня сонце піднялось не настільки високо, щоб зимівники могли його побачити.

«Завтра знову прийдемо сюди», — вирішили вони.

Але назавтра їм не довелося підніматися на гору, щоб зустріти схід сонця. Вночі здійнялася хуртовина. Вона шаленіла багато днів підряд.

Протягом десяти діб все довкола було вкрите сірою пеленою туману. Міріади сніжинок шалено кружляли в повітрі.

Лише 19 лютого вранці хуртовина вгамувалась. Сіра пелена почала потроху розвіюватись. І раптом, пронизуючи рештки туману, бризкнули перші сонячні промені.

— Сонце! Сонце! — лунали захоплені