Марек Краєвський - Еринії

Попельський замислився. Кічалес не почастував його вечерею, не запропонував ані сигари, ані горілки. Це свідчило, що він ставиться до нього байдуже. Пізніше порівняв його з орендарем, а це у свою чергу означало, що він ставиться до нього вороже. Поліцейський підвівся, витяг з кишені «Вечірню газету» й кинув її на стіл перед співрозмовником. Кущі навколо будинку враз заворушилися. Кічалес підняв руку, й знову запала тиша, яку порушувало хіба що сюрчання цвіркунів.

― Знайдіть убивцю цієї дитини й віддайте мені. ― Тихо промовив Попельський, показуючи на газету, де на першій сторінці видніло фото комісара.

― Ви думаєте, як і решта, ну нє? Жи то жид замордував християнське дитятко, жеби в мацу покришити, ну нє? І того я, жид, маю го шукати ніби межи своїх? Хочете мене задобрити? Погромів жидівських боїтеся, заворушень?

― Мене не цікавить, якої національності вбивця, зрозуміло, пане Кічалес? ― холодно відказав Попельський. ― Я до вас звертаюся не як до жида, а як до губернатора. До губернатора!

― Шо то? Як то? ― Король злочинного світу, здавалося, знітився. Дивився на гостя, не приховуючи подиву.

― Злочинний світ, світ бандитів і злодіїв ― це ваша губернія, а ви ― її губернатор. Цією губернією керуєте лише ви. Ваші піддані ― люди честі! Жодний кишеньковий злодій не пограбує вагітної жінки, жоден бандит не нападе на дитину, жоден урка не поб’є старої чи божевільного. Такі принципи вашої губернії, чи не так?

― Ну, так. ― З обличчя Кічалеса не зникав подив.

― А цей скурвий син, ― Попельський ляснув долонею по газеті, ― убивця трирічної дитини, зламав усі принципи вашого світу. Невже ви допустите, щоб у вашій губернії діяв такий виродок, хіба вам байдуже? Адже у вас є власна поліція, власний міністр внутрішніх справ, якому відоме будь-яке кубло, де може заховатися ця тварюка! Ви ж можете задіяти в пошуки своїх людей?

Кічалес роздумував, чи запитання Попельського не є виявом неприпустимого зухвальства. Лиссий припер його до стінки й наказує щось робити! Та як сміє цей боягуз, який ще сьогодні хотів подати у відставку, примушувати його, Кічалеса, відкрити свої плани, ба більше, вимагати з ним співпрацювати?! Він замислено відкрив портсигар Попельського й витяг звідти цигарку. Закурив і глянув на голомозу комісарову голову, яка ледь видніла в тьмяному світлі гасової лампи, що горіла на ґанку. Цей ґліна[11] занадто хитрий, думав Кічалес, затягуючись ароматним димом «Єгипетських», аби от так, запросто прийти сюди й чогось вимагати. Він хоче щось мені запропонувати натомість.

― Ви кажіть, кажіть далі, пане кумісаре, я слухаю, слухаю, ― мовив він, відхилившись на гойдалці.

― Я хочу об’єднати наші сили й знайти вбивцю Геня Питки.

― Ви кажіть, кажіть! То дуже гецне[12]! Али нашо то всьо? Чи я є суд? Чи я є поліція? Який мині з того інтерес?

― Якщо ви завдяки своїм інформаторам знайдете цього злочинця й віддасте мені його живого, я на рік забуду про існування вашої губернії. Будь-який урка, що скаже мені «я від Кічалеса», матиме змогу спати спокійно, я його негайно відпущу. Хіба хтось із них учинить щось схоже до вбивства на Жолкевській. Тоді я його вб’ю. ― Попельський згасив цигарку. ― Це моя пропозиція. На рік забути про вас і ваші справи. А натомість отримати вбивцю дитини. Живого!

― А шо буде, ― король злочинного світу знову посміхнувся, ― якшо ни я, а ви його злапаєте? Я витрачу час, заплачу людям, мої шпіцлі кинутьсі до руботи, а ту шо? Ви го злапаєте, а ни я! І я ніц з того ни маю!

― Атож, ― плетене крісло затріщало під Попельським, ― тоді ви нічого із цього не отримаєте. Наша угода дуже проста й не передбачає жодних доповнень, вона однозначна, як поняття честі й ганьби. Або ви його впіймаєте, і маєте рік спокою, або ви його не впіймаєте, і ми далі будемо супротивниками. Але супротивниками чесними, як завжди, як досі, і так буде до кінця! Що ви на це скажете?

Кічалес підвівся й почав походжати верандою. Його підкуті черевики гупали по дошках. Попельський перевів подих. Він усе сказав. Глянув на винниківський ліс. Справа Геня Питки буде його останньою. Справді останньою. А потім він піде на пенсію й заживе в такому самому лісі, як цей, у Винниках. Вечорами читатиме античних поетів або розв’язуватиме задачі з лінійної алгебри. Лише це одне слідство. Ще один поштовх до дій. Ще один період аскетизму, під час якого він вистежуватиме вбивцю в міських завулках. Попельський дошкульно відчув наближення своєї старості: під важким шаром їжі булькотіли травні соки, вени заростали жиром, легені були знищені нікотином. Заплющив очі й на диво, незважаючи на вечірню пору, відчув, як його хилить у сон. Стукіт підкутих черевиків припинився. Попельський розплющив очі. Кічалес стояв перед ним і простягав йому руку. Комісар потиснув її. Це й був той довгоочікуваний поштовх.

За чверть години король увійшов до спальні. Його коханка була в панчохах з підв’язками й прозорому пеньюарі. Розстебнула йому пасок.

― Ах ти, мій губернаторе, ― прошепотіла вона.

За мить вона вже нічого не говорила.