Енн Файн - Позаду льодовні

у «Баранчику» і тато на очах у всіх своїх друзів був змушений назвати день і час для позування. Два дні по тому Галлоран з’явився на фермі, щоб дізнатися, чому батько не прийшов, як вони домовлялися, а батько закричав до нього на все поле, де він заготовляв сіно ще зрання, що позування скасовується, це ж очевидно. Невже Галлоран сам не бачить, що в нього є більш невідкладна робота?

— Малювати — теж робота! — прокричав з-за огорожі Галлоран. (Йому не подобається ходити по стерні. Він каже, що колючки проштрикують шкарпетки.)

Тато присягається, що потім він усього-на-всього відповів: «Галлоране, не вигадуй». Але мама каже, що вона почула дещо зовсім інше. Хай там як, а відтоді Галлоран до нашого будинку на фермі навіть не наближається. Зате він доволі весело проходжається нашими землями, лякаючи овець. (Мама каже, що вони сахаються кольору його піджака, а тато наполягає, що його ходьби.) Однак відтоді татові не подобається, коли хтось із нас позує Галлорану. Він завжди вигадує, чому нам краще до нього не ходити: навчання в розпалі, тітонька Саллі приїхала, рано темніє, — але ми знаємо, що справжня причина інакша.

Шкода, що так вийшло. Колись мені, як і Касс, подобалося позувати для Галлорана. Вона діймала тата, щоб той змінив свою думку, набагато довше і наполегливіше, ніж я. І тепер мені було дуже дивно почути, як вона, раптом полишивши свої сумні роздуми, сказала Лісі:

— Перекажи Галлорану, що мене дуже зацікавило те, що він тепер платить своїм натурникам по чотири фунти за годину. Обов’язково скажи йому, що це все змінює.

Я не уявляю, яким чином це може щось змінити. Вона ж бо знає, що тато налаштований рішуче.

— Але йому потрібна саме я, — з гордістю сказала Ліса. — Він приходив учора ввечері спеціально, щоб мене попросити. Він збирається взяти участь у якомусь важливому конкурсі та майже впевнений, що переможе, якщо малюватиме мене. А за перемогу дають купу грошей. Думаю, саме тому він не розвернувся і не пішов після того, як тато сказав, що я позуватиму йому хіба що за гроші.

Ліса опустила очі. Мені здалося, що вона зашарілася. Принаймні голос її звучав так, ніби вона пашіє рум’янцем. Напевно, жахливо мати такого татка, як Джеймісон, — доводиться стояти і слухати, як за тебе торгуються, ніби ти якась головка салату, та ще й з Галлораном — таким злиденним, що ніхто інший ніколи не подумав би просити в нього платню. Більшість людей навіть несе Галлорану харчі, ідучи йому позувати (вони знають, що не буде чим підживитися, якщо не принести їжі з собою). Щоб вибити з Галлорана обіцянку платити по чотири фунти за годину, Джеймісону, мабуть, довелося торгуватися з ним кілька годин.

— Він хоче намалювати мої руки, — сказала Ліса. — Саме мої. Я маю сидіти, склавши їх на колінах. Він повторював це знову і знову, — її голос звучав спантеличено. Вона витягнула руки, і вони з Касс почали уважно їх розглядати, а потім зайшлися реготом: Лісині руки дуже синяві й худющі, нігті обгризені до живого, а два середні пальці, які вона в дитинстві стискала докупи і смоктала, аж викривилися.

— Каже, вони цікаві.

— Цікаві! — пирснула від сміху Касс. — Знаємо ми, що Галлоран називає цікавим. Про Томову мармизу він колись теж так казав!

Обидві глипнули на мене так, ніби я лежав непритомним за залізними ґратами, а потім знову зайшлися реготом, ще голосніше. Вони аж за животи зо сміху схопилися, слова не могли сказати. Можна подумати, що мені мало бути взагалі байдужісінько.

— Цікаві! — усе повторювала крізь сміх Касс. Вона вдавала, нібито витирає старим брудним рушником сльози захвату зі щік. — А влаштуймо для Галлорана сюрприз!

Вона запхала руку в кишеню джинсів і витягла звідти маленьку скляну пляшечку яскраво-червоного лаку для нігтів.

— Зробімо твої руки ще цікавішими. Нафарбуймо твої цікаві нігті, щоб вони пасували до його цікавого піджака!

Галлоран славиться своїм піджаком. Широким, брижчатим, та ще й таким яскраво-червоним, що аж вівці сахаються. Через той піджак Галлорана видно за кілометр. Він, мабуть, видобув його з якогось старезного плетеного кошика з театральними костюмами. Такий жакет у звичайному магазині не купиш. Тато каже, що в ньому Галлоран схожий на ґея, а мама шипить йому: «Цсс!» — і нервово зиркає на нас із Касс, а ми сидимо, витріщившись на тарілки з картопляним пюре, ніби ми трохи несповна розуму чи глухуваті. Потім мама розслабляється, хихикає і повторює: «Ну, цсс, припини. Звідки тобі знати. Не можна такого про людей казати. Галлоран — дуже милий хлопець. Мені він подобається».

Мені теж. Мені теж подобається Галлоран. І завжди подобався. Він не здійме галас, якщо Ліса першого ж дня, коли він почне малювати її руки для важливого конкурсу, заявиться з червоними нігтями. Він не робитиме з мухи слона. Не можна глузувати з Галлорана лише тому, що йому байдужісінько до всього на світі, крім малювання. Однак у нього в майстерні неодмінно знайдеться під рукою щось, чим можна стерти лак. Він стиратиме обережно й ніжно, використовуючи десятки ватних кульок, а потім ще й намастить Лісі руки кремом.

Тому я не розумів, чого вони так цим заморочуються і чому вважають свою витівку аж такою смішною. Спершу Касс фарбувала Лісині погризені нерівні нігті яскраво-червоним лаком, весь час хихикаючи, а потім Ліса взялася до акуратних овальних нігтів Касс. Вона енергійно збовтувала пляшечку і тримала її вгорі так, що я міг роздивитися маленькі металеві кульки, які повільно сповзали по склу в густому червоному лаку. Я ніколи раніше їх не зауважував.

— Дотепно придумали, еге ж? — спитала Ліса, помітивши, що я дивлюся.

— Та не сказав би.

Я спостерігав, як вона раз у