Олексій Анатолійович Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

час правління якого там побував А. Вамбері.

У кінці березня 1863 р. А. Вамбері вирушив під іменем турка Решід-ефенді з Тегерана у степи Туркменії з караваном мусульманських пілігримів (хаджі), які поверталися з Мекки. Одягом для новоспеченого дервіша слугували ганчірки, зв'язані біля пояса мотузкою, залатана повстяна куртка (джубба), велика чалма. Ноги мандрівника були обгорнуті шматками брудної тканини, а на шиї, як у справжнього хаджі, висів мішечок з Кораном. У такому одязі Вамбері не вирізнявся в натовпі обірваних паломників, з яких (окрім купців та інших подорожніх) складався майже увесь караван. Мусульманські богомольці, страждаючи від бездоріжжя, проїхали через Мазендеран до південно-східного узбережжя Каспійського моря. Далека дорога нібито турецького паломника пролягала через Ґурген і Атрек, вздовж Великих і Малих Балхан і страшну влітку пустелю Каракуми до Хорезмської оази. Побувавши в центрі Хівинського ханства, він проплив по Амудар'ї до Кунграда, звідки знову повернувся до Хіви. Вамбері перетнув потім з великими муками і ризиком для життя розпечені піски Кизилкумів і прибув до священної Бухари. Зворотна дорога в Іран проходила через Карші, Самарканд, Керкі, Андхой, Меймене, Герат і Мешхед до Тегерана. У березні 1864 p., через рік після початку подорожі, він дістався столиці Ірану, звідки повернувся в Стамбул, а потім в Пешт (Будапешт). У 1864 р. Вамбері надрукував книгу про свої мандри – «Подорож по Середній Азії», – яка викликала величезну зацікавленість у Західній Європі, Росії та Північній Америці. Вона була перекладена майже усіма європейськими мовами. Перший російський переклад цієї книги (з деякими скороченнями) було видано в Петербурзі у 1865 р. Потім було два перевидання у тій же скороченій редакції у Москві (1867 та 1874 pp.).

Туркмени в політичному і соціальному відношенні

Кордони і поділ племен. – Ні правителів, ні підданих. – Деб. – Іслам. – Чисто зовнішні зміни, викликані ним. – Аксакали самі по собі влади не мають. – Вплив мулл. – Конструкція юрти кочівника. – Аламани і керівництво ними. – Туркменські поети. – Трубадури. – Прості весільні обряди. – Коні. – Могильні пагорби. – Траур за померлими. – Походження туркменів. – Деякі загальні витяги з історії туркменів. – їхнє політичне та географічне значення теперішнім часом.

А. Кордони і поділ

Туркмени, чи тюркмени (Це слово складається з власного імені Тюрк і суфікса – мен, що відповідає німецьким – tum або – schaft, тоді як номади називають себе переважно тюрками, вживане у них слово «туркмен» є перським спотворенням тюркського оригіналу.), [1] як вони самі себе називають, населяють у більшості пустельні області, що розкинулися по цей бік Оксуса від берега Каспійського моря до Балху і від Оксуса на південь до Герата і Астрабада. Окрім невеликих клаптиків оброблюваних земель по берегах Оксуса, Мурґаба, Теджена, Ґергена і Етрека, де туркмени трохи займаються землеробством, ця територія є величезною жахливою пустелею, де мандрівник може зачасти блукати тижнями, не знаходячи й краплини прісної води, й тіні хоч би одного дерева. Взимку там сильні холоди і глибокі сніги, а влітку – палюча спека і глибокі піски; бурі ж у різні пори року різняться тільки тим, що одні з них готують караванові і мандрівникові суху могилу, а інші – сиру.

Щоб точніше передати поділ туркменів, ми скористаємося їхніми власними позначеннями (висловами). Відповідно до наших, європейських понять, ми називаємо головні групи племенами, приймаючи за вихідну точку цілу націю. Але туркмени, які, як свідчить історія, ніколи не об'єднувалися в єдине ціле, називають свої головні групи словом «халк» (по-арабськи «народ», «люди») і вирізняють наступні: 1) човдур, 2) ерсарі, 3) алі-ілі, 4) кара, 5) салор, 6) сарик, 7) теке, 8) геклен, 9) йомути. Халк розпадається на окремі таіфе, а ті, у свою чергу, – на тіре. Приймаємо для політичного поділу позначення, вживані самими номадами, додаючи умовне значення:

Халк – власне «народ», означає «плем'я»;

«таіфе» – «народ» – «орда»;

«тіре» – «уламок» – «клан» [2].

Ми коротко зупинимося на усіх цих головних племенах, звернувши особливу увагу на три південні: теке, геклен та йомутів, оскільки нам довелося побачити їх зблизька і познайомитися з ними.

1. Плем'я човдур живе у південній частині області, розташованій між Каспійським та Аральським морями, і налічує приблизно 12 тис. юрт. Його головні тіре, розпорошені від Каспійського моря до Старого Ургенча, Бульдумфаса [3] і Кєкчеге в Хіві, наступні [4]: абдал (Abdal), ігдир (Jgdyr), есенул (Essenul), карачовдур (Karatschaudor), бозаджі (Bosadschi), бурунджук (Burundschuk), шейх (Scheich) [5].

2. Плем'я ерсарів живе на лівому березі Оксуса від Чарджоу до Балха, підрозділяється на 20 таіфе і велику кількість тіре [6]; кажуть, що кількість їхніх юрт сягає від 50 до 60 тис. Оскільки вони у більшості живуть на березі Оксуса і зобов'язані платити данину бухарському еміру, їх часто також називають «лебаб-туркмени», тобто «прибережні туркмени».

3. Алі-ілі [7], головне місце проживання яких Андхой, утворюють тільки три невеликих тіре і налічують не більше 2–3 тис. юрт.

4. Кара. Невелике, але надзвичайно дике туркменське плем'я, яке у більшості кочує поблизу колодязів у величезній піщаній пустелі між Андхоєм та Мервом і