Аліна Миколаївна Болото - Вдова узурпатора

— Якби візит був офіційним, — комісар зам’явся, — я особисто надав би вам охорону, а так… Зверніться в приватну контору. Так, зовсім з голови вилетіло: що у вас трапилося?

— Грабіжник, — сказала я.

— Бандит, — підтвердив король.

Афарас нічого не встиг сказати, я вчасно наступила йому на ногу.

У готель нас доставили в поліцейському автомобілі. За рекомендацією лейтенанта, номер нам надали найкращий: з видом на сквер, у якому горіли виконані у вигляді квіткових бутонів ліхтарі. М’яке світло опромінювало вигадливо підстрижені шапки акацій, альтанку в еделасському стилі й невелику штучну водойму.

Ледь за нами закрилися двері, Клюс видав захоплений крик і став на голову. Звичайно, при цьому він трохи спирався на руки, але основна вага однаково приходилася на черепну коробку.

— У комісара просто щелепа відвисла! — вигукнув він, радісно бовтаючи в повітрі ногами.

Я рішуче повернула брата в нормальне положення: за всіма законами природи йому давно слід було спати. Афарас застиг посередині кімнати з надзвичайно здивованим виразом обличчя, здавалося, янвайця охоплюють зовсім протилежні почуття.

— Мабуть, я піду, — нарешті сказав він.

— Ти хочеш нас покинути?! — здивувався Клюс. — Тобі не подобається бути охоронцем?!

Якби мене обстріляли на дорозі, знищили мою машину, потім силоміць втягли в якийсь поїзд, попередньо налякавши чаклунством, потім трохи поколобродили й на закінчення всього ще й заарештували, я б теж трохи задумалася. Чи варте таке бурхливе життя не цілком гарантованого чека?

Але, з іншого боку, що я буду робити в цьому місті одна, без Діма?! Ну чому все трапилося саме так? Чому проти нас ополчилися і люди, і нелюди? Де вихід?

Бідний, бідний старий Дім! Не можна вбивати Сплячого, не можна вбивати того, хто…

— Так я пішов?

Я його не відпущу. Я боюся. Сьогодні він залишиться тут або я не Естареді Діано Лу! Завтра нехай забирається на всі чотири сторони, але цю ніч він проведе тут. Думай, Есто, думай! Ти ж подобаєшся йому — це видно неозброєним оком, думай. Що тобі варто трохи поворкувати? Ми повинні завтра полетіти з Амадана, інакше не треба було заварювати цю кашу. До свята Місяця залишилося два тижні, ми маємо встигнути забитися в яку-небудь щілину… хоча це навряд чи допоможе. Але що мені робити, Ламасе? Де вихід?

Я важко зітхнула, пролепетала: «Так, звичайно», — і похитнулася. Афарас мимоволі подався вперед… і я дуже вдало вчепилася в його руку. Тонку й холодну. Музикантом би йому бути, а не торговцем, з такими пальцями!

— Вибачте, — я із зусиллям випрямилася й сказала, усе ще не відпускаючи його руки: — Звичайно, ви повинні йти.

Він дивився, не відводячи очей, поки я нарешті не відіпхнула його.

— Ти кудись поспішав, приятель? — єхидно довідався Клюс.

Щоки Афараса взялися яскраво-червоними плямами, чоло вкрилося потом, губи пересохли. Каюся, заряд був занадто сильний! Я сама відчула жар у долоні, але нічого не могла поробити. Занадто багато емоцій за останню добу. Сплеск магічної сили мені спровокувати вдалося, але контролювати його — це не кисіль ковтати. Я хотіла тільки, щоб автомат Діма Фута залишався в чоловічих руках хоча б до ранку.

— Що я повинен робити? — надзвичайно хрипким голосом запитав Афарас.

— Тримати на прицілі двері! — життєрадісно повідомив Клюс.

Я легенько тріснула брата по потилиці й попросила Афараса лягти ближче до вхідних дверей і простежити за ними. Ми із Клюсом розташуємося в сусідній кімнаті, де непогано б перевірити віконні замки.

Афарас сумлінно обстежив обидві кімнати номера, перевірив вікна й навіть навіщось відкрив крани у ванній. Гаряча вода текла, не дивлячись на пізню годину. Клюс відразу зажадав купання.

— Постарайся впоратися за десять хвилин.

Коли зраділий Клюс кинувся у ванну, Афарас почав перетягати диван ближче до дверей, я пішла в спальню, щоб нарешті з насолодою впасти в крісло. О Небо, як приємно сидіти на м’якому, ще й витягнувши ноги! У скронях знову з’явився біль. Ранком треба з’їздити в лікарню до Діма Фута, оплатити лікування. Як же йому не пощастило, бідоласі! Зіштовхнутися з отакою тварюкою… Ніколи б не подумала, що Малу ризикне розбудити Сплячого!

У двері зненацька просунулася скуйовджена голова Афараса, він глянув на мене настільки страждальницькими очами, що я відразу стривожилася.

— Тут…

— Клюс?! — миттєвий жах кольнув серце. — Що з ним?

Янваєць зник так само раптово, як і з’явився. Я повільно встала, ноги в мене підгиналися, я над силу переступила поріг вітальні.

Чиясь тверда рука затулила мені рота, перш ніж я встигла скрикнути, інша, нахабна й безцеремонна, обшукала мій одяг і прошмигнула в кишеню за «баккою».

— Де хлопчисько? — різко видихнули мені на вухо.

Я подивилася на дуже блідого Афараса, якого тримали двоє громил, поки третій тикав йому в горло пістолет із глушителем, і, як не дивно, відчула себе краще. Виходить, до Клюса вони ще не добралися, і Афарас викликав мене…

— Де він?

Червона пика водія «газелі» відразу пояснила все. Якщо є автомобіль, не треба поспішати на «стрілу», а готелів у цьому місті не так уже й багато.

— Говори, ти…