Петро Михайлович Лущик - Поміж двох орлів

— А тебе зараз проведуть, — раптом сказав один з вартових і гукнув дівчину, що саме підходила до воріт. — Марушко, відведи його до пана управителя.

Дівчина кинула на Тараса лукавий погляд, і хлопець зашарівся.

— Іди за мною!

Тарас пішов слідом за дівчиною. Їй було років чотирнадцять, не більше.

— Ти тут служиш? — запитав він.

— Так, кухаркою, — відповіла дівчина.

Посеред двору Марушка сказала Тарасові зачекати, поки вона шукатиме пана управителя. Але не встигла вона це сказати, як серед білих колон замкового двору з'явився чоловік, у якому Тарас упізнав знайомого вельможу.

— А, старий знайомий! — вигукнув Михайло Хмельницький. — Змушений визнати, що твоя риба була чудова.

Тарас скромно мовчав.

— Я підозрюю, що цього разу не риба привела тебе сюди, тим більше, що я її не бачу, — продовжував Хмельницький і несподівано запитав: — Ти вирішив?

— Так, — відповів Тарас. — Я хочу до війська.

— Зрозуміло. А можна поцікавитися, що підштовхнуло тебе до цього? Війна — нелегка справа. Там можуть убити, покалічити.

— Зате там не буде нашого управителя, — буркнув Сопоха.

Михайло Хмельницький усміхнувся.

— Ах он у чому річ! Хоча ти і не перший, хто тікає до війська від управителів. Що ж, якщо ти твердо вирішив служити у війську його вельможності — приходь у п’ятницю сюди, до замку. Писати вмієш?

— Так.

— Можливо, це знадобиться тобі. Може, хочеш щось запитати?

— Якщо можна... Це правда, що мені вже не треба йти на будівництво костелу?

— Правда. Нехай управитель тебе кимось замінить, — повідомив Хмельницький.

Тарас на прощання поклонився і попрямував до воріт замку. Йому хотілося від радості бігти, але, побачивши самотню постать Мошка, а біля нього — групу односельців, йшов поволі. Він бачив, як не терпиться управителю дізнатися про наслідки його візиту до гетьмана і, головне, чому цей нахаба не покараний, але задовольняти свою допитливість не спішив.

— Ну? — нетерпляче запитав Мошко, коли Тарас зупинився перед ним. — Поговорив із паном гетьманом?

— Поговорив, — відказав Тарас. — Слухай мене уважно, Мошку, щоб не переплутати. Я записався до війська його вельможності пана гетьмана. Більше повинність відробляти не буду, щоб ти знав.

Він упевнено тримався в розмові з управителем на «ти». Та й Мошко на це не звернув уваги. Від несподіваної новини він втратив дар мови. Коли ж здатність говорити повернулася, першими словами були: «А ким же я тебе заміню?»

— А ким хочеш! — махнув рукою Тарас. — Ні мене, ні мою матір більше не чіпай. Хочеш — сам іди носити каміння!

Тарас залишив Мошка самого із своїми роздумами, а сам підійшов до односельців, котрим також не терпілося дізнатися подробиці.

Реґіна Жолкевська обережно прочинила двері. Гетьман сидів у кріслі біля вікна і задумливо дивився на порослу модринами гору. В руці білів аркуш листа.

Почувши скрип дверей, Станіслав Жолкевський повернув голову.

— Мені сказали, що прибув посланець короля, — мовила підступаючи дружина.

— Так, прибув, — підтвердив чоловік. — Присядь коло мене.

Реґіна сіла у крісло навпроти.

— Якісь погані новини? — запитала вона.

— Якщо вважати війну поганими новинами, то так. Сигізмунд остаточно визначився щодо походу на Московію і наказує мені прибути до нього у Люблін у день Святого Духа.

Для Реґіни військові походи чоловіка не були чимось неймовірним, але йому вже перевалило за шістдесят — не найкращий вік для війни. Неначе вгадавши думки дружини, гетьман мовив:

— Мою попередню відмову, яку я відправив із Тарнавським, посилаючись на мій вік, король вважав недостатньо вагомою причиною не йти на війну. Тому цього разу я навіть не писатиму відповідь. Поїду сам.

— Коли? — запитала дружина.

— Сьогодні.

— Ян поїде з тобою?

— Не сьогодні. Судячи з того, як довго король сидів у Кракові, не наважуючись переїхати навіть у Люблін, ця справа затягнеться на все літо. Ян ще встигне приєднатися до мене. Але перед тим, як поїхати, я хочу поговорити з тобою.

— Я слухаю.

— Нехай все іде, як ішло донині, — говорив гетьман. — Не знаю, наскільки затягнеться війна, але парафіяльний храм будувати треба. Паоло Дукате залучив до справи Амвросія, не заважай їм — нехай роблять, що знають.

— Та я нічого не тямлю в архітектурі! — вставила Реґіна.

— Тим більше. Я пообіцяв православним посприяти будівництву їхнього храму — нехай почекають. Повернуся з Москви — вирішу, як бути. Та й, зрештою, ми ще зустрінемось до походу — буде час обговорити деталі. А зараз розпорядися, щоб приготувалися до подорожі. І знайди Тарнавського. Він мені потрібен.

Дружина покинула зал, і гетьман знову залишився один серед дорогих меблів, живописних полотен майстрів з Італії, Франції, Голландії, серед колекцій медалей, монет, географічних карт — всього, що він сам дбайливо збирав усе своє життя.

Жолкевський ще раз вчитався у послання короля. Сигізмунд звертався до нього не до як підлеглого, але як до рівного собі, неначе і не було між ними напруги. Такий тон — як рівний рівному — повторювався щоразу, коли його величності була потрібна допомога гетьмана — то силою, то військовим талантом.

Жолкевському згадалася його перша зустріч з королем. Після смерті його покровителя, Стефана Баторія, розгорілася запекла боротьба за трон, поки після півроку міжкоролів’я коронний гетьман Ян Замойський, права рука покійного, буквально силою всадився трон сина Катерини Ягеллонки. Проте це не