Юрій Оліферович Збанацький - Курячий бог

— Та не дуже щоб і помилка…

І людина в морській тільняшці повідала неквапливо:

— На світанку ми тут висадились десантом. І відразу ж напоролися на фашиста. І закипів на цьому березі смертельний бій. Та сили в нас були нерівні. І позиція — не вигадати гірше. Притиснули нас до моря — хоч-не-хоч — вмирай, моряче. І ми померли. Всі до одного. Усі сорок троє…

Він схилив до грудей сивіючу куштрату голову. Сергійко так і не доїв свого пончика. Він намагався уявити собі той далекий бій на цьому березі і те, як умирали сорок три моряки. І оцей чубатий з синюватим якорем на могутній руці.

— Фашисти наказали людям з сусіднього хутора нас поховати. І нас в оцій могилі схоронили. Тільки мене не поклали до ями. Дівчина одна тутешня серця в мене дослухала… Ну й занесли вночі у гори, виходили…

— Дива… — кивнув сухим підборіддям дядечко.

— Нічого дивного. Просто серце в мене було волове. Фашист кулями всього зрешетив, а я взяв та й вижив.

Сергійко знав, що таке решето. Воно все в дірочках. З острахом дивився на чорні цяточки по обличчю і на руках у воскреслого із мертвих моряка. І уявляв собі, як колись на тих місцях кривавились рани.

— Коли взяти практично, — знову заговорив незрозумілою мовою дядечко, — то жоден народ не здатний витримати того, що пережили ми. Нас стріляли і палили, а ми ось живі. Може, ще по маленькій?

Моряк довго нічого не відповідав. Щось думав. Потім рішуче мотнув сивіючою чуприною.

— Та в мене ще діла.

— Тут живете чи проїздом?

— Тут. Куди ж звідсіля податися? Тут мої братішки. І та, що від смерті врятувала. Виноград ростимо…

— Не завадило б задля знайомства…

У моряка, видно, було м'яке, товариське і добре серце. Вони швидко опинилися знову біля прилавка. Сергійкові там було робити нічого. І він підійшов ближче до постаменту, торкнувся пальчиком золота букв. Саме в тому місці, де було виписане морякове прізвище.

Він розпізнав усі до одної висічені тут літери. Але скласти до гурту їх не зміг.

А тут саме біля недалекого причалу глухо крикнув блідо-голубий морський катер. По сходні сунули на берег пасажири. Ті, хто мав від'їздити, стояли поодаль купкою. Сергійко забувся про все. Навіть не оглянувся на дядьків, що саме стукнули склянкою об склянку. Вибриком подався до причалу. Адже ж там гойдався на хвилях найсправжпісінький морський катер. Коли то ще буде нагода побачити його так близько?

Дерев'яна похідня оголилась. На неї ступили перші пасажири.

За якусь хвилину в тісний людський гурт протиснувся й Сергійко.

— Приготуйте квитки!

Квитки? Соргійко знав, що часто без квитків людині не обійтись. Але ще краще розумів, що йому ніяких квитків і ніде не потрібно. І в трамваї, і в тролейбусі він завжди їздив з мамою чи бабусею без квитка. Він вважав усі ті квитки дивною грою дорослих. Підходить людина до віконечка, подає гроші, а взамін одержує тонісінького папірчика. Ну що з нього, з того папірця? Навіть у садочку ніхто, окрім дівчаток, у таку гру не грається. А дорослим це до вподоби.

— Пред'являйте квитки, громадяни!

Хай пред'являють, хто хоче, а Сергійко навіть у кіно проходить, міцно тримаючись за мамину руку.

Це був найсправжнісінький морський катер. То лише здаля він здавався таким манюнім. А насправді був от-т-та-ке-лезиим, майже несходимим.

Сергійко сміливо прошмигнув повз широкогрудого матроса, що однією рукою підтримував довгу жердку, за яку чіплялися руками пасажири, а другою забирав зеленкуваті квиточки. На Сергійка він не звернув ніякої уваги. І той аж постояв якусь хвилину, пройшовши на судно. Кривдно стало: в усіх питає про квиточки, а в нього й не подумав. Та швидко зміркував, що кривдитись нічого, що то краще, коли не запитали. Поважно, озираючись, почимчикував палубою.

Його серденя тріпалось горобчиком. Це ж подумати тільки! Він, Сергійко, — на справжнісінькому морському катері. І прокатається по найсправжнісінькому морю, про яке кожного вечора співають на березі хлопці й дівчата, доводячи, що воно найсиніше в усьому світі. Жаль тільки, що ніхто з садочка того не побачить. От би здивувались. Але куди їм до катера! Хай собі пісочком пересипаються, хай курячого бога розглядають, того, що Юлька відняла…

На лавах, світло-жовтих, вичовганих штаньми, розсілися пасажири, їх було не так уже й багато. Можна б ще стільки вмістити. І Сергійко осудливо поглядав на людей: а товпились так, ніби їм місця не вистачить. Одна бабуся з корзиною мало його зі походи і в море не зіпхнула.

А горішня палуба була й зовсім не заселена. Ступивши туди, Сергійко відразу здогадався, чому вона порожня, — гаряче сонце так розжарило металеву обшивку, що вона мало не плавилася.

Таких, як Соргійко, на катері було чимало. Були ще зовсім маленькі,— вони вередували, дерлися до матерів на руки, — а були й досить самостійні. Та Сергійко розумів, що вільним козаком був тут він один. Усіх інших матері вели за руки, кричали на них, щоб не перевисали за борт та не відходили далеко. І малі боягузи не зважувались робити те, що їх так приваблювало. Тільки він, хизуючись своєю незалежністю, вільно гасав по судні. Де хотів, там і лазив, куди бачив, туди й забирався, чим цікавився, на те не дивився. І на нього вже звернули увагу:

— Чий це тут шибеник вештається? Хотіла б я побачити його маму. Куди ж ти поліз, оглашенний? В море звалишся, буде харч рибі.

Сергійко не зважав на ті докори, вдавав, що це його не стосується. Але все